Читать онлайн книгу "Край битого шляху"

Край битого шляху
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #2
Ім’я Романа Іваничука (1929–2016), украiнського письменника, лауреата багатьох лiтературних премiй, вiдомо не тiльки в Украiнi, а й далеко за ii межами. У його творчому доробку близько п’ятнадцяти iсторичних творiв, якими письменник намагався заповнити бiлi плями в нашiй iсторii.

Подii, зображенi в трилогii «Край битого шляху» (1962), вiдбуваються на Закарпаттi. Перша частина «На зламi ночi» охоплюе час 1935–1936 рр. Молодий науковець Антiн Кривда намагаеться знайти свiй шлях у буремних подiях, що вирують навкруги. Вiн пише наукову працю про топонiмiку Сiлезii, яка згодом стане своерiдним закликом до боротьби проти польськоi влади. Друга частина трилогii «Імлистий ранок» зображуе подii 1939 року. До Загайпiлля пiсля тривалих поневiрянь повертаеться i нарештi знаходить свое щастя сестра Антона Кривди Оленка…





Роман Іваничук

Край битого шляху

Трилогiя





Книга перша

На зламi ночi


Мужню силу хоч похилить горе,

Та не зломить, в пiдлiсть не поверне;

Так i свiчку хоч схили додолу,

Свого свiтла вниз вона не зверне.

    І. Франко







І


Антiн Кривда успiшно склав останнiй екзамен i дiстав схвальну рецензiю на магiстерську працю.

Швидко пiднiмався угору по вулицi Руськiй, часом пiдбiгав, комусь там вклонявся посмiхаючись, але не сповiльнював кроку, поки не зайшов у браму восьмого номера. Тут зупинився, передихнув i, ледве стримуючи бурхливу радiсть, статечно, як це належить магiстровi фiлософii, попрямував до дверей помешкання двiрнички, в якоi прожив п’ять студентських лiт. Мав намiр постукати, увiйти i, згiдно з усiма правилами доброго тону, манiрно вклонитися: «Маю честь, шановна панi, сказати вам…» Але дверi нараз вiдчинилися, i на порозi стала стара згорблена жiнка в чорнiй хустинi, з поораним глибокими зморшками обличчям. Вона витирала сухi руки об подiлок i, насторожена, спитала:

– Ну?…

– Панi Мацiйова, панi Мацiйова! – пiдбiг Андрiй i схопив ii за руки. Бiльше нiчого не сказав, та його радiсть упала свiтлом на обличчя староi, розгладила чоло й вiдбилась у щасливих сльозинах, що раптом заблищали в глибоких борознах пiд очима.

– Склав! – Кривда стиснув Мацiйову в обiймах, а вона, дивна, замiсть смiятися, захлипала на його грудях.

– Поiдете…

– Нi, нi. Я ще побуду у вас трохи.

Антiн наспiх переодягався. Зав’язував до накрохмаленого комiрця модну краватку, чистив водою засмальцьованi рукави вихiдноi блузи, причiсував перед дзеркалом непокiрного чуба. Погляд його спинився на засидженому мухами стiнному календарi, знайшов сьогоднiшне число – дату закiнчення унiверситету. Антiн вийняв червоний олiвець, пiдкреслив дату i враз згадав: сьогоднi йому двадцять сiм рокiв! А вiн забув про свiй день народження!

«Двадцять сiм лiт… – мiркував. – І мало, i багато. Багато, коли подумати, що нiчого корисного досi не зробив, а мало, бо що цi роки проти довгого людського життя».

Дивився на свое зображення в дзеркалi й говорив до невисокого густобрового юнака:

– Антосю, а ти наче й непоганий кавалер. Чи не пора подумати про даму серця? Тiльки це вбрання…

За п’ять лiт не мiг заробити на порядний одяг. Але сьогоднi все це здавалося такою дрiбницею…

Хтось постукав у дверi.

– Прошу! A-а, Владек! А я саме збирався йти до тебе. Добре, що прийшов. Отже, так, як умовлялися: нi театр, нi кiно, а тiльки кнайпа. «Жорж». Пробач, зависоко взяв. «Гонконг»![1 - Назви колишнiх львiвських ресторанiв.] Зрештою, я згодний хоч до дiдька на вечерю. Ти розумiеш, у нас сьогоднi кiнець! Кiнець, що стае початком. Дiалектика! A-а, ти ж не цiкавишся фiлософiею. Та це дурниця. Сьогоднi й фiлософ збожеволiв би, побачивши, що всякi дурнi стають фiлософами.[2 - Фiлософом називався той, хто закiнчив фiлософський факультет.] Ну, чого так дивишся?

– Чекаю, коли перестанеш торохтiти. Вже? Тепер слухай. Мохнацький запросив нас сьогоднi до себе на вечерю. Зрозумiв?

– Оце i все? Не бачив Гриць ногавиць. Чим тут захоплюватися? Таж у дiдька було б веселiше! Старий дивак навiть такого дня у товариствi за столом доводитиме рацiональнiсть порiвняльного методу в мовознавствi. Це ж нудота! Чекай, чекай, а коли вiн устиг тебе запросити?

Антiн незадоволено глянув на товариша. Що це вiн вигадуе? Хотiв категорично вiдмовитись, але вiд самого добродушного Владекового вигляду хмарка незадоволення сповзла з обличчя Антона. Перед ним стояв високий вродливий юнак. Хвилясте русяве волосся, голубi очi, рiвний нiс i ямочка на пiдборiддi надавали хлопцевi майже жiночоi краси.

Антiн вдивлявся в нього i приходив до думки, що сердитись на Владека не можна. А сердився. Вже з якого часу не мiг зрозумiти його. І, мабуть, даремно. Владек хороший. Дуже хороший. У Антоновому серцi хлюпнула теплом та давня приязнь до товариша, що останнiм часом почала було пригасати.

Владек трохи зам’явся, вiдповiдаючи. Це, мовляв, зовсiм випадково, його викликав професор Мохнацький у важливiй справi. Антiн, видно, не знае, що Владека залишають асистентом. Тут нiчого дивного, адже вiн весь час працював у славiстському гуртку i, так би мовити, зарекомендував себе. Ну, Мохнацький викликав i принагiдно запросив до себе на вечерю. Дивно, чому Антiн упираеться, вiн же завжди був про Мохнацького найкращоi думки.

Антона нiтрохи не здивувала така новина. Когось же повиннi були залишити. Може, якраз добре, що Владека. Його турбувало тiльки те, що професор, хай вiн i дуже розумний, зiпсував своiм запрошенням план iхнього вiдпочинку.

– Гратулюю, Владек. Але ж це тебе запрошено, а я – приший собацi хвiст?

– Твого iменi не назвав, проте сказав: «Берiть обов’язково з собою якогось мудрого хлопця».

– О, дякую! Однак менi не випадае йти.

– Ти мусиш, Антосю. Зроби це вже для мене, якщо навiть тобi не хочеться. Менi треба бути. А як я сам? Крiм того, я зовсiм недавно познайомився з дочкою Мохнацького. Це чудове, тендiтне створiння, янгол! Сам побачиш. Ну, пiдемо, правда?

Антiн кивнув головою, всмiхнувся.

– Бачу, в тебе е ще i вроджене умiння у всьому добиватися успiхiв. Бажаю щастя, майбутнiй зятю професора Мохнацького! Що ж, пiдемо. Менi важко в чомусь тобi вiдмовити.

Дверi гостям вiдчинив сам професор. Виставив чорну борiдку й хвилину вдивлявся, немов хотiв переконатися, чи цi люди гiднi переступити порiг його житла. Потiм стримано:

– Заходьте.

Жестом запросив сiсти. Гостi квапливо виконали запрошення. Мовчали.

– Отже, абсольвенти,[3 - Випускники гiмназii або унiверситету.] – порушив мовчанку професор, нахиливши вперед голову, щоб поглянути на хлопцiв поверх окулярiв.

– Так, пане професоре, абсольвенти, – чемно вiдповiв Владек.

– Ага-м-м…

Професор зняв окуляри й витер iх хустинкою. Владек скромно сидiв на краечку м’якого крiсла й дивився кудись у куток. Антiн розглядався по вiтальнi. Сподiвався побачити в покоях Мохнацького розкiшнi меблi, килими, фотелi, люстри, але всього цього не було. Майже половину кiмнати займали величезнi шафи, набитi книжками. Антiн напружував зiр, щоб прочитати заголовки книг.

– А ви де гадаете влаштуватись? – звернувся професор до Антона, знову перериваючи прикру мовчанку.

– Побачу, ще не вирiшив, – знизав Антiн плечима.

– Довго думаете. Ось ваш колега уже визначив свое мiсце в суспiльствi.

– Та-ак… Але менi здаеться, що асистентура ще не розв’язуе цього питання. Воно набагато складнiше. Інодi можна вiк прожити i не знайти свого мiсця.

– Мудро сказано. А все-таки пан Кузьмiнський, мабуть, радий з такого вдалого першого кроку.

– О, я дуже приемно схвильований, професоре, – по-дiвочому сором’язливо промовив Владек.

Мохнацький несподiвано засмiявся.

– Ви чуете, вiн приемно схвильований! Як вiд комплiменту гарноi дiвчини! Пане асистенте, ваш вислiв гiдний пера!

Владек з Антоном перезирнулися, не розумiючи причини смiху професора. Але смiх раптом урвався. Мохнацький пiдвiвся – низький i кремезний, нагадував скорiше плотаря, коли б не професорська модна борiдка й окуляри, – i пiдiйшов до шафи.

– Тема вашоi магiстерськоi, пане Кривда, – говорив, обернувшись спиною до гостей, – надзвичайно цiкава, я знайомився, i разом з тим не на вашi сили. Нема нiчого гiршого, як виявити себе грамотним дилетантом у якiйсь галузi.

– Я одержав непогану рецензiю на свою працю, – вставив Антiн обережно.

– Рецензiя – це одне, а розв’язати наукове питання – набагато складнiше. Інодi можна весь вiк працювати над темою i не сказати нiчого свого. Адже так?

– Мудро сказано, професоре, – тим же вiдплатив Антiн, ковзнувши поглядом по розпогiдненому обличчю Мохнацького.

Професор явно був задоволений зi свого спiврозмовника. Шукав чогось мiж книжками на верхнiй поличцi й говорив з великими паузами, немов сам до себе.

– Так… Питання германiзацii полабських слов’ян – це нива, що облогуе. З цим питанням знайомi всi, а працювати над ним нiхто не хоче. Бо нашi вченi звикли до академiзму, а тут без полiтики не обiйдешся… Я пам’ятаю, ви колись питали мене про кашубiв, правда? Ага… Видно, зацiкавились ще вiдтодi. Жаль, що в славiстському гуртку не брали участi. Я, напевно, винiс би ваш реферат на обговорення. До речi, ваш товариш був у гуртку помiтною фiгурою. З чим ви виступали, Кузьмiнський? Я щось не пригадую.

– Гуральськi говiрки, пане професоре, – Владек зрадiв, що Мохнацький включив i його в розмову. – І ще про мову Мiцкевича.

– Ага… Так, були такi теми. Але ця… Ця дала б трохи iнший ефект, пробачте за вiдвертiсть, пане Кузьмiнський… Кривдо, ви не чули нiчого про професора Траутмана? Шваб, так. Не чули? От бачите. А вiн також працюе над цим питанням. Вiн у Празi, а ви у Львовi… Вас тiльки два. І обидва ви нiчого не зробили… А ось маете цi двi книжки, вiзьмiть. Також ще не бачили? Єгоров, «Слов’янсько-нiмецькi вiдносини в середнiх вiках». Вiзьмiть, я позичаю. Тiльки зважайте, вони досить пошарпанi. А взагалi вам треба поiхати в Сiлезiю. Тут не допоможуть нiякi книги.

Антiн уважно слухав професора, а при останнiх словах задумався. Погляд його зупинився на мережанiй портьерi над дверима, що вели з вiтальнi в другу кiмнату. Розглядав лапатi гуральськi вiзерунки на простому полотнi й думав над словами професора: «Вам треба поiхати в Сiлезiю».

Владек нудився. Професор тарабанив пальцями по столу. Враз вiзерунок на портьерi зморщився, хитнувся, потiм чиясь рука, зовсiм маленька, дитяча, вiдхилила його, i в дверях з’явилася маленька, темноволоса i чорноока, як циганка, дiвчина. Вона таки дуже нагадувала циганку. Смаглявi щiчки зашарiлися, коли вона вийшла до гостей, а вуста склались лукаво, нiби от-от вiдкриються i скажуть: «Дайте руку, я вам поворожу».

Антiн, збентежений ii несподiваною появою, не знав, як повестися. Вiрнiше, й не думав над цим – з першоi хвилини не мiг одiрвати вiд дiвчини погляду. А Владек, зробивши елегантний реверанс, низько вклонився, вмить забувши про нецiкавi теревенi професора. Вона по-учнiвськи привiталася.

– Ага, ви вже знайомi! – повернув голову Мохнацький. – Дивiться, Кривда, ваш приятель скрiзь устигае. Але знайомтеся i ви. Це моя крихiтка Юлiя. Також абсольвент, матуру[4 - Екзамен на атестат зрiлостi.] склала.

– Мохнацька, – шепнула вона, почервонiвши до мочок вух.

– Кривда, – незграбно подав руку Антiн.

Служниця накривала стiл до вечерi.

– Вiдколи я повдовiв, живемо дуже скромно, панове. – Мохнацький наливав у келихи вино. – Але чим хата багата. Прошу.

Владек з надмiрною увагою випитував у Юлi про гiмназiйнi успiхи. Антiн теж хотiв що-небудь сказати, навiть придумав якесь запитання, але одразу ж забув його, зустрiвшися з поглядом темних очей «циганочки». Тому розгублено мовчав. Вона з цiкавiстю розглядала його худорляве костисте обличчя i скупо вiдповiдала на Владековi запитання.

– Я чула, що ви з татком говорили про якусь наукову працю, пане Кривда. Ви ii пишете, так?

– Нi-нi, – заперечив Антiн, – я не пишу, хто вам сказав? Вiрнiше, я писав, але… але не працю… тобто магiстерську… але взагалi, я нiчого не писав…

Антiн благально глянув на Владека, проте той не поспiшав товаришевi на допомогу. Дiвчина тактовно не помiчала Антоновоi розгубленостi.

З незручного становища виручив Кривду Мохнацький.

– Це, доню, так би мовити, книжкова мiль, яка швидко стане людиною, розумiеш? – Вiн поглянув на Антона i всмiхнувся до Юлi.

– Як так можна, татку! – знiяковiла дiвчина.

– Нiчого, доню, нiчого. Ми всi книжковi молi. А цей, – показав на Владека, – людина, яка також, кiнець кiнцем, мусить стати вченою мiллю.

Всi засмiялися, навiть Владек.

– Це татко натякае на те, що мене призначають асистентом на кафедрi, – пояснив вiн Юлi.

Пiсля вечерi Мохнацький сказав дочцi:

– Розваж гостей.

Юля енергiйним жестом показала на дверi своеi кiмнати.

– Прошу до мене, панове!

Тепер вона здалась Антоновi зовсiм не такою маленькою. Нi, iх запрошувала до себе владна господиня.

– Прошу.

І сама першою увiйшла в кiмнату.

Лiжко, поличка з книжками, фортепiано i знову тi ж гуральськi вишивки на стiнах.

– Граете? – спитав Антiн.

– Трохи… Хочу вступати на музикологiю до унiверситету.

– О, чудово! – сплеснув Владек у долонi. – Виходить, до нас, на фiлософський! Очевидно! Що там консерваторiя. Тут здобудете теоретичнi знання, а гра… Ви, напевно, граете бездоганно?

– Так собi… – Юля недбало повела пальцем по клавiшах.

Владек приклав руку до грудей.

– Заграйте нам, ощасливте!

Окинула хлопцiв грайливим поглядом i сiла за фортепiано.

– Що вам – Моцарта, Бетховена?

– Серенаду Шуберта, змилуйтесь, – благав Владек. – Ви знаете, я не можу спокiйно ii слухати.

В ся-айвi мiсяця-a шепо-оче
листя в пi-iзнiй час… —

заспiвав м’яким тенором, а Юля пiдхопила мелодiю на фортепiано. Грала i замрiяно дивилася на хвилясте Владекове волосся.

І нiхто, моя кохана,
не почуе нас, —

впивався Владек мелодiею i замрiяним поглядом пiанiстки.

Але Юля несподiвано обiрвала гру, ковзнула пальцем по клавiшах, i… Антiн стрепенувся вiд знайомоi ще з дитинства пастушоi пiснi. Колись давно-давно мугикав ii бiля корiв, не свою, польську, та рiдну:

Пасла Касенька круфкi две…
Две круфкi ген гнала, тенсклiве спевала…

Звiдки вона знае цю тужливу мужицьку пiсню? Дивився на неi, зворушений, – непрошена сльоза затуманила зiр. Звiдки знае цю пiсню, звiдки знае? А вона глянула на хлопцiв, тiльки чомусь грайливий блиск зник з ii очей, зустрiлася поглядом з Антоном, i останнiй акорд схлипнув на клавiшах.

Владек став прощатися.

– Чому так швидко?

– Пора, панно Юлю, пора. І так… Дякуемо за увагу.

– Я проведу вас.

По дорозi Владек увесь час забавляв товариство розмовами. Вiн знав мало що не кожного вчителя з Юлиноi гiмназii, знав багатьох ii товаришiв. І тому в них були спiльнi теми для розмови. Антiн iшов мовчки. Та й про що було говорити? Владек розважае Юлю чимсь зовсiм банальним. Ось розповiдае про вчителя, що завжди забував у канцелярii окуляри. Антiн мiг би також включитися: «Справдi, був у вас такий учитель?» Але вiн хотiв би стиснути ii рученята й спитати: «Звiдки ви знаете цю пiсню? Чому ви грали ii сьогоднi?»

А вражень, стiльки незвичайних вражень принiс цей вечiр! І професор – дивний, розумний, i його слова: «Тут вам не допоможуть нiякi книги» – i Юля, що йшла поруч дрiбненькими кроками i часто повертала до нього кругле личко з нiмим запитанням: «Чому мовчите?» – i вечiр, цей розгойданий далеким шумом мiста вечiр…

Владек, здаеться, вже про все переговорив. Ще згадав чомусь про сузiр’я Андромеди й Козерога. Антiн мiг би теж взяти участь у цiй розмовi. Владек згадав про музику, i про музику мiг би поговорити Антiн сьогоднi…

Владек пiдмовляе Юлю зробити подорож у Карпати.

«Це його коник, – подумав Антiн. – Раз тiльки був, а скiльки вже нарозповiдався».

Дiвчина захопилася романтикою такоi подорожi.

– Пiшки, з шатрами? Ах, як чудово! Або нiяких шатер, у чабанiв ночувати! – Юля в захопленнi повертала до хлопцiв голiвку, перепитуючи:

– Правда?

Антiн суворо насупив брови. Всi тi почуття, що нахлинули, щезли, залишилось тiльки роздратування, яке завжди виникало в розмовах з обожнювачами гуцульськоi романтики.

– Вас там вошi заiдять, панянко, – сказав Антiн грубо й жорстоко.

Юля ахнула. Вона ще не чула, щоб хтось так розмовляв у товариствi. Але грубiсть, що вихопилася з уст скромного Антона, прозвучала так, немов вiн вирвав шматок власного тiла. Саме це вразило дiвчину якось боляче, i вона спитала:

– А ви… ви були там?

– Був.

– Разом з Владеком?

– Я бував i сам.

Владек, почервонiвши вiд сорому за таку нетактовнiсть товариша, процiдив, глибоко обурений:

– Ти просто некультурний.

– Можливо. Тiльки… тiльки п… прошу тебе, б… лагаю, перестань бавити дiвчат б… брехнею про Карпати! – Антiн вiд хвилювання затинався.

Юля зупинила великi здивованi очi на сердитому обличчi Антона.

– Ви не любите Карпат? – спитала наiвно.

– Так. Не люблю. Може, тому, що не можу нiчим допомогти. Та й зрештою…

Юля зупинилася. Замовкли на хвилину.

– Я вертаюся, – сказала пошепки, не пiдводячи голови.

Владек сердито глянув на Антона: «Зiпсував такий вечiр своiми iдеями. Фанатик!» – i спробував обернути все на жарт.

– Тепер ми проведемо вас, а потiм ви нас, а потiм…

– Нi, я сама пiду.

Антiн винувато стояв, схиливши голову. Вiн шкодував, що вирвалися тi слова. Але вони грубi, та правдивi. Юля подала Владековi руку.

– Ви розгнiвались? – затримав вiн ii. – Ну, як так можна? Антось перепросить вас, вiн умiе бути й чемним.

– Пан Антось мене не образив. Але я пiду сама.

– О нi. Я цього не дозволю. Вибирайте хоч одного з нас.

Тодi Юля пiдняла голову i з серйозним виразом на дитячому обличчi звернулася до Антона:

– Проведiть мене, пане Кривда.

Антiн i Юля знову дiйшли до залiзних фiгурних ворiт i зупинилися. По той бiк Високого Замку ще шумiло, клекотiло мiсто, мигтiли вогнi, а тут, на Замарстиновi, вже було тихо. І тiльки зрiдка проходили пiшоходи або гуркотiв вулицею фiакр, доставляючи на передмiстя запiзнiлого пасажира.

З-за огорожi виглядали на вулицю бiлi чашечки жасмину, пахли, п’янили. Над будинками яснiло глибоке небо. О, яке то було небо!

– Ви не дуже поспiшаете, Антоне? – почув Кривда тихе, нiжне.

Нi. Вiн не поспiшав. Йому хотiлося простояти тут усе життя. Сказав:

– Нi.

Тодi вона взяла Антона пiд руку i повела в садок, попросила сiсти поруч з нею на лавочцi i щось розповiсти.

Що розповiсти? Чому вiн якийсь… дивний? Хiба Антiн знае? Про свое життя, минуле… А чи вiн пам’ятае його гаразд?

Що розповiсти тобi, маленька наiвна дiвчино?

Вона попросила ще раз, i Кривда мовчки погодився. Перший раз у життi розповiдав про свое минуле, пригадуючи його вiд самого дитинства.



У вiйну Антонового батька не взяли до вiйська – в нього не згиналась нога в колiнi. Заздрили йому: не пропаде сiм’я. Десь точилися боi, стугонiла тихими лiтнiми ночами земля, дзеленькотiли шибки в курнiй Кривдинiй хатi.

Антось, найстарший з дiтей, пас корову.

Торохкотiло калатальце в корови на шиi, двi вiвцi бiгли слiдом за Бiлункою i губилися в кущах. Антось говорив уголос вiршики, якi вивчив колись у школi, або повторяв молитви. Часом думав над тим, чому з Богом не можна говорити звичайною мовою. Мабуть, Бог набагато розумнiший вiд усiх дорослих людей, навiть вiд дяка Пантели. А сiльського дяка Антось вважав мудрiшим i вiд учителя, i вiд ксьондза. Вiн такий добрий i так багато знае! Чого тiльки не нарозказуе дяк Пантела своiм сусiдам довгими зимовими вечорами, чого тiльки не наслухаеться малий Антiн, стоячи нишком за одвiрком у сiнях! А потiм снилися йому чарiвники i характерники, а навеснi хлопець губив у кущах свою Бiлунку, заглибившись у жахливi уявлення про те, як брат братовi око виколов за шматок хлiба, як потонув княжий терем у тому баговиннi, до якого вiн не допускае Бiлунки, про козака-характерника задумаеться з мрiйливою усмiшкою, аж поки не стихне десь далеко в лiсi глухе калатання маржини.

Одного разу, пригнавши худобу з лiсу, Антiн застав якихось дивних жовнiрiв. У хатi iх було два – один молодий, другий з бородою. Обидва голосно розмовляли зрозумiлою, трохи подiбною до молитов мовою, смiялися, показували на старого Кривду.

– Сматрi, как мотаеться старiк. Боiться, как би на войну с собой не взялi! – І реготали, кремезнi, майже вдвое вищi за кульгавого господаря.

На столi лежав буханець бiлого, як паска, хлiба i колений цукор. Батько шкутильгав бiля солдатiв, запобiгливо випитуючи, чого вони собi бажають на обiд.

Минав час. Антось досхочу наiдався бiлого хлiба, ще й з собою брав i дiлився з хлопцями. Їли i хвалили добрих людей – москалiв.

Аж одного дня вранцi з’явились у Загайпiллi мадьяри. До хати Кривди зайшли два офiцери, перекидали все, розiрвали едину мамину хустку на онучi й забрали господаря. Потiм говорили в селi, що його повели в якийсь Талергоф i там повiсили за «москвофiльство», хоч старий Кривда й не розумiв цього слова.

Через два роки вiд тифу померла мати. Сироти розлiзлися вiд опустiлоi хати по людях. Марiчку з Оленкою – найменших – забрали сусiди. Антось узяв за руку рочком молодшого Василька й пiшов проситися в найми. Примiстив його в сусiдньому селi, пообiцяв повернутися, а сам подався до мiста.

Наближалася зима. В Коломиi Антось був тiльки один раз. Вiн пам’ятав, що там мiж високими будинками iздить якась велика чорна машина, яка пихкае густим димом i пронизливо свище. Мама називала цю машину «льокайкою». Тепер «льокайки» не було. Погнутi рейки разом з прикрiпленими до них шпалами лежали скрученi на дорозi, як розтоптанi змii. В самому центрi на мiсцi будинкiв – купи цегли, камiння i штукатурки. По руiнах, запушених сивим iнеем, никали дiти. Збирали трiски, уламки рам, вигрiбали з-пiд примерзлоi штукатурки паркетнi колодки.

Антось не знав, куди йти.

Дiти – як гайвороння на снiговищi. Кричали, перегукувалися, по-вуличному лаялись. Бруднi, обдертi, вишпортували напiвбосими ногами паливо iз звалищ, зникали з оберемками трiсок у бiчних вуличках i знову поверталися.

Антось наблизився до них, голодний, промерзлий до кiсток, близький до розпуки.

Один з хлопчакiв випростався, задирливо глянув на закутану в лахмiття довгополого сердака мiзерну постать.

– Кто естесь? – зсунув на потилицю кашкет. З-пiд погнутого дашка виглянуло скуйовджене русе волосся. Голубi очi зустрiлися з сумовитим поглядом Антося, i в них майнула тiнь спiвчуття. Трохи м’якшим тоном сказав: – Тут не можна селюкам трiсок збирати.

Антось схлипнув, йому здавило горло, затряслися в колiнах ноги.

– Я н… не трiски… Я iсти хочу… – протиснув крiзь сцiпленi зуби.

У вiдповiдь розлiгся регiт вуличникiв, що вже зiбралися навколо, з цiкавiстю розглядаючи незвичайного подорожнього.

Один – довгов’язий – вийшов з гурту.

– Назбирай менi отаку купу трiсок i дiстанеш. Дивись! – вийняв з кишенi зiм’ятий шматок глевкого жовнiрського хлiба.

Голоднi очi Антося жадiбно блиснули.

– Добре, – сказав.

Вiдкидав цеглу, витягав потрощенi дверi, вiконницi. З-пiд нiгтiв проступала кров, на колiнах порвалися штанцi.

Антось витрачав рештки своiх сил. Але надiя одержати кусень хлiба тримала ще його на ногах.

– Давай хлiб, – знеможено прошепотiв нарештi до довгов’язого, показуючи на чималу купу палива.

– Неси менi додому, – наказав вуличник.

Антось нагнувся, обняв слабкими худими руками оберемок, але пiдняти вже не мав сили.

– Ну! – крикнув той. – Не мо-о-жеш? A-а, то по хлiб завтра прийдеш.

Антось заплакав. Уперше за час своiх бiдувань ридання стиснули горло, i з нього вирвалося щось подiбне на крик. Мале схудле тiло затряслось, як у пропасницi.

Бiлявий з кучерявим волоссям, спаленiвши вiд гнiву, кинувся до довгов’язого.

– Заберай собе тшаскi i марш до д’ябла! А ти вставай, зе мном пуйдзеш.

Так несподiвано i навiть дивовижно на той час селянський син Антось став приймаком повiтового урядовця Зигмунта Кузьмiнського.

Кузьмiнський нiколи не займався полiтикою. Коли точилася рiзня мiж народами Австрii i Росii, тодi як неминуче назрiвала кривава сутичка мiж украiнцями й поляками, вiн стояв осторонь, осуджуючи все, що загрожувало братовбивством. І саме через цю аполiтичнiсть спокiйного магiстратського статиста не минуло лихо. Запiдозрений у симпатiях до росiян, вiн пройшов пiд конвоем аж до Мiшкольца в колонах смертi, i тiльки там його, поляка, звiльнили як невинного. Але те, що вiн побачив, – катування, побоi, смерть невинних людей – запеклося ненавистю проти тих, хто пiд гаслом нацiональноi боротьби кликав до нових убивств.

Завжди понурий, завжди зморений важкою i нудною працею задля шматка хлiба, Кузьмiнський був насправдi чуйною людиною. Вiн суворо глянув на сина Владека, коли той привiв маленького жебрака до хати.

– Це хто?

– Вiн голодний, татусю.

Мати непривiтно подивилась на Антося.

– Багато тепер таких ходить. Всiх не нагодуеш.

– Де твоi батьки? – спитав Кузьмiнський.

– Мама на тифус померла… А тата ще давно мадьяри забрали…

Кузьмiнський змiнився на лицi. Перед очима враз постала жахлива картина маршу арештованих «москвофiлiв»: голоднi, затурканi мужики йдуть пiд штиками, як худоба на зарiз, не знають, за що ув’язненi, i тiльки стогнуть: «Дiти, дiтоньки…» А вони, iхня надiя, в жебрацькому лахмiттi блукають вулицями, випрошуючи хлiба. Глянув на Владека i затрусився: «Таж з ним таке саме могло бути».

– Дай йому гарячоi зупи, – буркнув Кузьмiнський до жiнки i вийшов. Через якийсь час повернувся, кинув хлопцевi штанцi й сорочку.

– Одягайся!

Кузьмiнська зi злiстю кинулась на чоловiка:

– Багато маеш того заробку? Владека щоб вивiв у люди!

Кузьмiнський, нiби не чуючи слiв дружини, спитав у Антося:

– Читати вмiеш?

– Я ходив уже рiк до школи, – вiдповiв хлопець.

Антось жадiбно сьорбав суп, голосно плямкаючи, i ковтав хлiб великими шматками. З другоi кiмнати долiтала розмова подружжя Кузьмiнських.

– Я не можу дати пропасти цiй дитинi з голоду, коли вона уже переступила порiг нашоi хати. Я Владека побачив у ньому, розумiеш?

– Але ж вiн русин, Мундзю, – впиралася жiнка.

– Русини також люди. Вони так само, як i поляки, можуть умирати вiд холоду, голоду й побоiв. І хай хлопець буде собi русином, коли захоче. Це не наша справа. А ти вже будь йому коли не мамою, то хоч не мачухою… Звiримося цього разу на долю. Та й Владек сам вибрав собi товариша…

Галузка бузку заслонила обличчя Юлi. Але Антiн вiдчув на собi ii допитливий розтривожений погляд. Вона доторкнулась пальцями до його руки, нiби наполягала, квапила: «Далi, далi».

– Кузьмiнська так i не стала менi матiр’ю, – вiв далi Антiн. – Мужицьке тавро, виписане незримими лiтерами на моему чолi, не дозволяло iй наблизитись до мене. Я вчився разом з Владеком у гiмназii, мав одяг, iжу – все, крiм материнського тепла. Вона вчила нас, як тримати виделку i нiж за столом, посилала на курси танцiв, навчила правил доброго тону, але завжди я вiдчував боляче i гiрко одне: все це для Владека. Мене вчила хiба тiльки для того, щоб я часом не скомпрометував його в товариствi.

– Не плямкай, як хлоп iз села, – робила зауваження. – Йди рiвно, не горбся, як мужик з бесагами. – Я слухався, а в серцi пекло: чому, чому все найгiрше вiдносять до хлопа?

Кузьмiнський, чесний старий Кузьмiнський, не вилазив з паперiв. Владек нiколи не завдавав менi болю. Нi разу. Тiльки… Вас, може, дивуе, що я не розшукував свого брата, сестер. Розшукував. Але послухайте… Ще на самому початку мого перебування в Кузьмiнських мати Владекова спитала:

– У тебе сестри, брати е?

Я зрадiв.

– Так-так! Є Марiчка, Оленка, Василько…

– Матко боска! Цiлий кагал! Де ж вони?

– Не знаю, панi, десь на людях…

– Так i запам’ятай собi: нiчого ти не знаеш. Владековi казав що-небудь?

– Нi.

– І не смiй. Прихистили тебе одного, i досить. У Владека добре серце – всiх мужикiв поскликае. А розпапляеш – не поможе й пан Кузьмiнський. Вижену.

Я боявся голоду i мовчав. Не раз плакав ночами, твердо постановляв повернутися в село, знайти своiх. Та приходив ранок, i великий свiт лякав мене: «Де я iх знайду, адже стiльки сiл, та як i знайду, чим допоможу?» І в дитячiй вiрi заспокоював себе: «Хай-но трохи виросту, аби мiг робити, тодi…»

На одному з вечорiв, що iх влаштовувала для учнiв гiмназiя, до мене пiдiйшов учитель лiтератури. Я бачив, що Кузьмiнська, яка завжди супроводжувала нас на вечорах, вся перетворилася на слух. Учителя цiкавило мое походження, та не встиг вiн про це спитати, як вона моргнула Владековi, i Владек тут же втрутився в розмову.

– Антось, прошу професора, не пам’ятае, звiдки вiн. Антось наш.

Мое обличчя горiло вiд приниження й сорому. За те, що мене годують, одягають i вчать, я мушу вiдректися назавжди вiд тих, з ким рiднила мене кров. Владек справдi вiрив, що я не пам’ятаю iз своiх рiдних нiкого. В цьому не його вина. Але те, як вiн боявся, щоб нiхто не дiзнавсь про мое мужицьке походження, заболiло менi, i я… Потайки вiд Кузьмiнськоi я послав листа до загайпiльського солтиса i в те село, куди завiв Василя. Боязко чекав вiдповiдi. Вирiшив: «Якщо живуть, пiду до них». Листоношу зустрiчав у воротях. Але одна за другою прийшли невтiшнi вiдповiдi: нi там, нi там нема давно нiяких Кривд. Були колись, а пiдросли й пiшли по свiту. І тодi, може, вперше защемiли самота й сирiтство в моему серцi.

Пiсля матури ми вступили до унiверситету на фiлософiю. Удвох замешкали в комiсара полiцii Костельнiцького – старого знайомого Кузьмiнських. Не знаю, звiдки взялося те дивне знайомство. Що могло еднати бiдного магiстратського службовця з полiцаем – не знаю i досi. Вони ще в Коломиi часто зустрiчались.

Владек захоплювався i вiд радостi потирав руки:

– А татко таки спритна людина. Дивись, з якими впливовими людьми знаеться. Це може колись стати в пригодi.

Потiм до нас зайшов Костельнiцький. Низький, клишоногий, з приплюснутим носом i мишачими очима, вiн не сподобався менi ще вiдтодi, як бачив його в Коломиi. Костельнiцький уiдливо пожартував:

– Дивнi дiла твоi, Господи: русин i поляк виростають в однiй сiм’i i живуть краще, нiж кiт iз собакою.

Я вiдповiв на цей жарт спокiйно:

– Це зовсiм правдоподiбне, якщо поляк не пес, а русин не кiт.

Костельнiцького нiби шилом у бiк хто кольнув.

– Як це дозволите розумiти?

– Як хочете.

Стало очевидним, що менi треба негайно повернутися спиною до дверей цього гостинного дому. Я так i зробив. Мене прийняла на квартиру одна двiрничка на вулицi Руськiй.

А в унiверситетi…



Антiн i Владек записалися на лiнгвiстику до професора Мохнацького.

В аудиторii студенти вже сидiли на своiх мiсцях. Десятки очей дивилися на двох новачкiв. В однакових дешевих сiрих костюмах (тiльки на Владековi вiн лежав дуже добре, а в Антося обвисали плечi), однаково несмiливi, вони пройшли за останнi столики.

Антiн почував себе незручно, йому здавалося, що цi одягненi в шовк панянки i паничi в темно-синiх та попелястих костюмах насмiшкувато дивляться на його збентежене обличчя i на штани без кантiв.

У Владека несмiливiсть пропала ще до того, як вiн сiв за столик. Упевнено й незалежно поглянув на незнайомих колег, жестом вказав Антоновi на крiсло. І тут Антiн почув на свою адресу шепiт за сусiднiм столиком:

– Тен другi – весьняк.[5 - Той другий – селюк (польськ.).]

Гамiр раптово стих. Всi пiднялись у шанобливому мовчаннi. Хтось iз сусiдiв промовив до Владека:

– Круль славiстiв. Вчений з европейським iм’ям.

Професор уклонився i зайняв мiсце за кафедрою.

Його присадкувата низька постать вся сховалася, а похмуре обличчя помiтно пожвавилось, i до слуху студентiв долинули ази найнуднiшоi в свiтi дисциплiни – основ порiвняльноi граматики. Цей сухий матерiал професор зумiв забарвити цiкавими прикладами, сповнити своею любов’ю до предмета, змусити аудиторiю слухати. Антона вразила лекцiя Мохнацького. Професор наводив паралелi з десяткiв мов. Як людина може так багато знати? Чи вдасться коли-небудь i йому осягнути такi знання? Мохнацький так просто й переконливо доводив сумнiвну гiпотезу про ймовiрнiсть iснування единоi прамови для всiх iндоевропейських мов, як гiмназiальний учитель геометрii теорему Пiфагора.

– Панове, – перервав свiй виклад професор, наче збирався читати аудиторii мораль, – хай нiхто не думае, що буде вивчати мертву науку. В змiнах коренiв слiв убачайте iсторiю народiв. Лише так прошу пiдходити до наукових фактiв!

Це було дивно й цiкаво.

Владек, проте, встиг оглянути всiх студентiв i зорiентуватися, в яку компанiю потрапив.

– Шик! Елiта львiвська. А поглянь на оту дiвчинку…

Того ж дня Владек написав батьковi листа, в якому просив пару злотих, «бо тут iнший свiт, бо тут синки знатних людей», а Владек не хоче дати iм зрозумiти, що вiн син бiдного урядовця.

Антiн прочитав цього листа й порвав. Це було перше непорозумiння мiж ними. Так юнаки почали вiддалятися один вiд одного. Вiддалялись i вiд родинного гнiзда: один – просячи грошей, другий – вiдмовляючись вiд них.

Якось на семiнарi професор запитав Антона:

– Кривда, ви – украiнець? Чи не краще вам було б записатися на лекцii з руськоi етнографii або на граматику руськоi мови? Адже вас цiкавить, мабуть, перш за все фiлологiя руська?

Кривда зам’явся.

– Так, пане професоре, – вiдповiв по хвилi. – Я вiдвiдую лекцii руськоi мови. Але думаю, що й вашi не зашкодять, так само як i професоровi моя присутнiсть.

– Ви мене не так зрозумiли. Я просто хотiв вам дати пораду.

Антiн почервонiв.

– Дозвольте спитати у вас дещо, професоре. Ви згадували про кашубiв i лужичан. Чи не змогли б ви трохи ширше про них розповiсти?

– О, колего! – розплився в задоволенiй усмiшцi Мохнацький. – Про них можна багато розповiсти. Цi три слов’янськi острiвцi серед швабського моря – кашуби, лужичани i балтiйськi словiнцi – цiкавi не тiльки з точки зору лiнгвiстики. Тут iсторiя, полiтика i насамперед полiтика. Та цим нiхто не цiкавиться. А жаль. Велику справу зробив би той, хто б зацiкавився iхньою долею. Про це знають i пишуть, та тiльки так, як про гуцульський дiалект. А тут справа iнша… Ну, гаразд… Якщо вам приемно вiдвiдувати моi лекцii – прошу дуже. Я тiльки радий. – І Мохнацький швидко покотився по коридору.

З цiеi пори в головi Антона засiла своя нав’язлива iдея. Вiн копався в книжках, переглядав бiблiотечнi картотеки з географii, етнографii, дiалектологii та iсторii i робив виписки. Вiчно задуманий i стривожений власними думками, Антiн забув про навколишнiй свiт. У науковому захопленнi вiн наче знаходив свое покликання. Подiбно до свого вихователя Кузьмiнського, в полiтичному життi Антiн не брав участi. Познайомившись iз полiтичними напрямками того часу, вiн не знайшов жодного, який мiг би задовольнити всi його запити, полонити всю його енергiю. Радикальна крайнiсть революцiйних партiй лякала його; угодовська iдеологiя лiберальних вiдштовхувала. Наука! Коли б тi, якi працюють у науцi, спрямували своi знання на якусь дiлянку суспiльного життя, то наболiлi питання були б розв’язанi не революцiею, вiйною, змiною кабiнетiв, а пiдвищенням загального культурного рiвня людей. Так думав Кривда, дослiджуючи найглибшi пласти iсторii слов’янства.

З цього наукового захоплення завжди виводив його Владек. Веселий, усмiхнений i життерадiсний, вiн вривався в убогу Антосеву квартиру, кидав кiлька приемних слiв Мацiйовiй, одягав Антона в пiджак чи пальто й виштовхував за дверi.

– Яка погода! А ти киснеш, мiль книжкова…

Вони виходили на Погулянку, якщо це було навеснi; взимку мчали на лижах по схилах Кайзервальда.

Ходили й до театрiв, кiно, на концерти. Деколи приеднувалися до компанii паничiв i красунь-панянок. Дзвенiв смiх, сипалися жарти. Владек не шкодував дiвчатам комплiментiв, Антоновi ж було нудно. Вiн непомiтно зникав з гурту, а на другий день терпляче вислухував докори Владека.

Антiн любив свого друга. Було щастям мати завжди бiля себе Владека Кузьмiнського. його товариства цiлком вистачало Антоновi. У Владека – ширша вдача. Вiн закохувався щотижня, ходив на пiкнiки, часом любив пограти в карти. Проте вiн не задумуючись готовий був зректися цiеi компанii задля Антона.

Так минали роки унiверситетського навчання. На вакацii товаришi iздили разом до Владекових батькiв, одного лiта вибрались пiшки в Карпати. Владек захоплювався екзотикою гiр – Антона вражало убоге життя гуцулiв.

Пiсля третього року навчання Антiн не приiхав до Кузьмiнських. Минуло багато лiт з того часу, як вiн покинув своiх менших сестер i брата в чужих людей, а сам прийшов до мiста. Збiгли роки, погасла й туга у вихорi нових вражень, i в пам’ятi залишилося щось подiбне до уривкiв забутого сну. Воно все далi й далi вiдходило i, врештi, губилося в плинi часу, як пушинка кульбаби у передвечiрньому повiтрi…

І ось пiсля подорожi в Карпати, про яку так смачно вмiв розказувати Владек, Антiн дивно змiнився. З дна душi враз виринуло старе, забуте, майже незнайоме. Воно пiдкотилося клубочком туги й гiркотою розлилося по тiлу.

Унiверситетськi знайомi й навiть Владек стали йому чужими, далекими. Вухо почало вловлювати якийсь давно забутий гомiн, у дзенькотах трамваiв Антоновi вчувалося щось таке далеке i разом дороге… Вiн зрозумiв: це вiдгомiн калатальця його Бiлунки. Легке тремтiння пробiгло по тiлу, i серце гучно забилося в грудях.

Антiн попрощався з Владеком на все лiто i поiхав у рiдне село з надiею довiдатися про сестер i брата. З Коломиi до Загайпiлля йшов тим самим лiсом, де колись пас корову, повз ту саму трясовину – пiдземне озеро, в якому потонув княжий терем. Багато теплих i пекучих спогадiв стривожили серце юнакове. Все забуте вривалося тепер бурею в душу.

Вийшовши на гору, Антiн побачив блискуче полотно шосейноi дороги, недалеко вiд неi трухлявий помiщицький двiр i високу кам’яну фiгуру бiля нього, а далi, вище – замаене садками свое село, його можна було впiзнати: та сама роздвоена, як розкiп, вулиця з прилiпленими до неi хатами, горбата толока, а за нею внизу мала, вкрита гонтою церква. Пiд камеральним лiсом, на горбках, розкидались халупки. Там, де було колись його обiйстя, зеленiе загiн кукурудзи.

Люди працювали в полi. На дорозi в поросi бавилися замурзанi дiти. Попереду Антона йшов з торбами на плечах якийсь чоловiк.

– Полiцiант iде, полiцiант! – закричали дiти, оглядаючись на Антона, i зграею сполоханих горобцiв пурхнули за тин, зi страхом i цiкавiстю виглядаючи звiдти крiзь шпари. Чоловiк з торбами навiть не оглянувся i кинувся втiкати. Антiн вiд подиву зупинився мов укопаний. Дiти довго приглядалися до незнайомого, потiм почали перешiптуватись, i врештi одне, замурзане, виглянуло з-за ворiт.

– Не бiйся, хлопчику, йди сюди, – покликав Антiн лагiдним голосом. – Хто вам сказав, що я полiцай?

– То Катеринка перша крикнула, – вiдповiв хлопчик, усе ще не смiючи вийти на вулицю.

– Ая, Катеринка! – почулося ображене з-поза тину. – То Ганька. Вона подумала, що ви полiцiант, – Катеринка уже вилазила на плiт, – бо у вас такий кашкет круглий i чорне вбрання. – Дiвчинка знову сховалася.

Антiн пiдiйшов до дiтей. Сiв на призьбi й витер чоло хусточкою.

– А чому той чоловiк утiкав? – запитав у дiтей.

– Бо вiн соляник, – вiдповiдали навперебiй.

– Вiн сiль мiняе, а полiцiанти соляникiв ловлять та й ведуть до кримiналу.

Антiн з недовiр’ям глянув на дiтей, але в iхнiх очах прочитав – правда. Для дiтей ця правда була такою звичайною, як те, що вони iдять хлiб i пасуть корови. Це вiдкриття боляче вразило Антона. Вiн зрозумiв тепер, що нiтрохи не знае життя цих простих людей, хоч бачив iх не раз. Вони зустрiчались на вулицях – з важкими бесагами через плечi йшли згорбленi, поморщенi, стояли на ринку з мiшками зерна, цибулi й картоплi. Вiн бачив iх у горах iз сокирами й пилами, на позальвiвських полях – з плугом, серпами, з мотигами. Антiн знав, що вiн паросток цих людей, але про умови iхнього життя мав тiльки невиразне уявлення. Антiн зрозумiв тепер ще й те, що поза його свiтом наукових проблем i фiлософiй, поза свiтом дiяльностi рiзних партiй кипить страшна, жорстока i невгамовна боротьба. І якраз вона, ця боротьба, повинна стати змiстом, стрижнем, душею i науки, i полiтики. Як збагнути ii? Щось подiбне на докори сумлiння вiдiзвалося в грудях. Вiн погладив по голiвцi Катеринку й пригорнув до себе.

– Тут у селi нiхто не живе на прiзвище Кривда? – спитав.

– Кривда? – Дiвчинка задумалася. – Це тато знае. Я його спитаю, добре?

– Добре… – Через хвилину запитав знову: – Дяк Пантела Бобик ще живе?

– Жие. Але вiн уже старий. Навiть не спiвае.



Антiн переступив високий порiг дяковоi хати.

– Слава Йсу.

– Навiки, – вiдповiв сивий дiд, не пiдводячися з постелi.

Антiн приглядався, щоб пiзнати в ньому колишнього веселого оповiдача цiкавих казок i пригод, але даремно. Нiчого не залишилося вiд давнього голосистого дяка Пантели.

– Вам кого? – спитав старий.

– Це ви дяк Пантела?

– Та я. А ви хто такi?

– Я – Кривда. Антiн. Григорiя Кривди син, того, що Кривим прозивали.

– A-а, того, що мадьяри повiсили?

– Ага.

Пантела пiдвiвся. Жовте обличчя пожвавилось.

– Диви, знайшовся! Сiдай. Кажи, де був.

Старий закурив люльку, та, замiсть слухати Антона, сам почав говорити.

Антiн ловив кожне його слово.

– Ви всi так розбрелися, що й не знайде вас нiхто по свiтi. Але, як то кажуть, гора з горою, той-во… Ади, ти показався. Одна з твоiх сестер, Марiйка, вiдай, таки зразу померла. Оленка й Василь десь загубилися по чужих селах. Нiчого про них не чути… А в нас тепер багато нового робиться, той-во… По селах, май бiльших, всюди «Просвiту» органiзують. Навiть у нас школу будують. Але я, брате, виджу, що з того нiц не буде. Ти, напевно, не тямиш того Якубського, що в дiдича економом був… Ага… Дiдич збанкротував, а Якубський загарбав усе та й сам помiщиком став. Тепер буде двiр розбирати. Аби, кажу тобi, клапоть землi попав людям з дiдицького. Все з’iв. Оце вiн упхався до тоi школи, бо солтисом його призначили. Не буде хiсна. Меш видiти, що правду кажу, той-во… А втiм, най багачi будують, може, щось i бiдному обiрветься. Лиш одне я кажу: панами всi не стануть. Та й що, мой, з тоi науки, коли бiдних шарпають з усiх бокiв. Як тотi пани вже не збиткуються над бiдним людом! Недавно на села понаiхало постерункових тьма-тьменна. Робили содому i гомору. Зерно з нафтою мiшали, подушки пороли, в пiч одежу кидали.

Є ще такi, що хочуть лiворуцii. Але тi таяться. Отак нiби, як усi парубки, до дiвок ходять, спiвають, а вечорами десь збираються. Полiцiя за ними, брате, як пси по слiду. А вони в маю фану червону на грунiвськiй вежi повiсили. На Хiмчинi недавно зловили якогось сторонського, допитували, страшно били, а потiм – ланцюжки на руки – та й до кримiналу.

Тепер за податки тиснуть. У мене здекутор кожух узяв. А я вже й робити не дуже годен…

У запiчку сокотiв цвiркун. За вiкном шумiв камеральний лiс. По кутках тулилися сутiнки. Нiхто не свiтив свiтла, нiхто вже й не розмовляв. Тiльки сутiнки густiшали, давили. В хату лiзла нiч. Темна нiч.

Пiсля вакацiй Антiн з Владеком зустрiчалися рiдше. Незрима перепона лягла мiж ними, i нi один з них не знав, як ii усунути. Антоновi стало важко жити. Вiн хотiв поговорити з товаришем про все, що накипiло на серцi, але Владек не бажав цього. В нього були своi iнтереси. Робота славiстського гуртка поглинала весь його вiльний час: йому подобалося вiдкривати засiдання, вести протоколи, похапцем писати й зачитувати перед студентами реферати. Антiн скептично дивився на таку дiяльнiсть.

– Що ти нового сказав сьогоднi про гуральськi говiрки? – роздратовано питав вiн Владека пiсля його доповiдi. – Хiба ти знаеш цей дiалект? Навiщо перефразовувати вiдоме – не розумiю.

– Досить нотацiй, Антосю. Ти й цього не зробив. Соцiальними питаннями зайнявся!

Антiн промовчував.

У Владека почав формуватися свiй свiтогляд. Дотепер вiн не мав власного погляду на речi. Добрий i легковiрний вiд природи, життерадiсний i честолюбний, вiн нiколи не любив глибоко думати. І не було потреби. Думав батько, думав Антось, а вiн iм довiряв. Тепер Владек багато часу проводив зi своiм господарем, комiсаром полiцii Костельнiцьким. Той нiколи не втручався в життя квартиранта, тiльки деколи розмовляв з ним на полiтичнi теми. Вiн так, мiж iншим, дiлився з Владеком газетними новинами чи враженнями вiд прочитаноi книжки, iнколи за чаем нi з сього нi з того пригадувалося щось з iсторii. Траплялося, що Владек слухав i з зацiкавленням перепитував. З вогником задоволення в малих хитрих очах господар терпеливо переповiдав ще раз. Тодi Владек, забуваючи про розплющений нiс Костельнiцького, пильно вдивлявся в очi розповiдача. Деякi iсторичнi факти були дуже цiкавi. Розгром Хмельницького пiд Берестечком описувався в таких соковитих барвах, що не можна було не захоплюватися. Про «чудо над Вiслою» в 1920 роцi Костельнiцький говорив як про единий в своему родi приклад героiзму. Це було справдi цiкаво. Прочитавши ще раз «Огнем i мечем» Сенкевича, Владек простодушно подiлився з Антоном:

– Цiкаво, що iнколи простi розбiйники, як-от козаки, вiдiграють значну роль в iсторii.

Антiн обурився. Вiн розповiв товаришевi про визвольнi вiйни сiмнадцятого столiття, про те, як польська шляхта гнобила i гнобить украiнський народ, однак Владека це не переконувало.

– Украiна – народ, – це я згоден. Украiна – територiя, визнаю. Але Украiну як полiтичну одиницю не уявляю.

Антiн сам шукав кiнця в заплутаному вузлi iдей i поглядiв. Вiн закинув наукову працю i знову почав докладно вивчати програми численних партiй i товариств. Як i колись, найближчим йому був соцiалiзм. Але рiвночасно вiн боявся його: революцiя необхiдна, коли е умови для неi. Якщо ж iх немае, тодi тiльки кров i марнi жертви… Що дають страйки i робiтничi бунти у Львовi? Поповнення для тюрем. Хiба це перспективна боротьба? Але ж яка тодi партiя може змiнити суспiльний лад? Шукав i не знаходив.

Якось один студент шепнув йому (вiн навiть не запам’ятав хто) про нелегальне засiдання «Студентськоi громади» в залi Копернiка. Антiн знав про iснування цього товариства. Знав, що воно легальне i перебувае пiд протекцiею нацiонал-демократiв. Чому ж раптом iм захотiлося влаштувати недозволенi збори? Це зацiкавило Антона, i вiн пiшов.

Виступав голова товариства студент Вербицький. Вiн iз запалом i патрiотичною пристрастю говорив про ганебну заборону ректора вживати термiн «украiнський».

– Це ганьба, це насмiшка, панове! Ректор мотивуе свiй наказ тим, що слово «украiнський» означае полiтичну партiю, а товариство академiчне не може мати полiтичноi мети. Цього терпiти не можна, ми мусимо написати протест.

Хтось iз залу попередив голову, щоб говорив тихiше. Антiн слухав, затамувавши подих.

– У нас нема полiтичноi мети, це правда, – знизив тон голова, – але чому нам мають забороняти називати себе благородним iменем?

Антiн знизав плечима, нiби не розумiв слiв промовця, оглянувся. Не стримався i кинув реплiку:

– Для чого ж тодi називати благородним iм’ям товариство, яке не мае благородноi мети?

Його зацитькали.

– Ми, очевидно, повиннi бути лояльними. Ректорат подае нам грошову допомогу, за що ми вдячнi, але…

– Тi грошi, що ви одержали вiд ректорату, вдвадцятеро злупили з вашого батька! – пролунало знову з залу.

Всi оглянулися.

– Ви не вмiете поводитися! – обуривсь голова. – Хто ви такий?

– Я iз фiлософii. Кривда мое прiзвище. Можна менi слово?

– Що за нахабство? – далi обурювався Вербицький. – Кидае радикальнi реплiки, перебивае промовця i просить слова.

У залi загомонiли.

– Ви, здаеться, не член товариства. До того ж у легальному товариствi недопустимi революцiйнi промови. Це провокацiя!

– Це не провокацiя. Я випадково потрапив сюди, думаючи, що на засiданнi без куратора обговорюватимуться iстотнi питання, – вступив у перепалку Антiн.

– У нас i обговорюеться iстотне питання. Я гадаю, що вам, украiнцевi, не байдуже, як вас називатимуть, – русином чи…

– Не байдуже, нi! Бо нас ще називають кабанами! Але коли засiдае товариство нелегально i турбуеться тiльки про милозвучнiсть назви, а не тим, чи е в цього русина або украiнця хлiб на обiд, кожух на зиму, то кому потрiбнi цi збори i така робота товариства?

– Непогано сказано! – почувся несмiливий голос iз залу i загубився в гаморi.

– Пройдисвiт! – гукнув хтось iнший, i зал заклекотiв: – Соцiалiст! За вiкно його!

Антiн побачив налитi презирством i люттю обличчя.

– Тихше! – гупнув голова кулаком по кафедрi. – Прошу бути тактовними, панове!

У залi вщухло.

– Видiл товариства вельми скорбить, що сталося таке непорозумiння. Попереджаю, щоб у майбутньому на засiдання пускали тiльки запрошених. А цього добродiя, якому байдужа рiдна нацiя, дозвольте попросити з залу.

Кривда повiв розгубленим поглядом по аудиторii. Нiхто не виступив на його захист. Вiн пiдвiвся i попрямував до виходу.

Раптом з шурхотом вiдчинилися дверi, i до залу вдерлася юрба студентiв.

– Без куратора! Шизма! Бий iх! – закричали, i в кафедру полетiли дубовi полiна. Зчинилося сум’яття. Хто вискакував через вiкна, iншi бились навкулачки. Антiн пiд стусанами, що сипалися на нього з рiзних бокiв, пробирався до виходу.

Тут вiч-на-вiч зустрiвся з розгаряченим Владеком. Якусь мить дивилися один на одного визивно. Нарештi, Антiн промовив:

– Ходiм додому, Владеку. Тут щось не так. Нам треба поговорити. – І силомiць потягнув його за руку.



Антiн замовк, йому здалося, що Юля не слухае.

– Здаеться, я знудив вас, Юлю.

Вона не зрозумiла, навiщо Антiн це сказав. І чому враз перервав розповiдь.

– А далi? Що Владек?

– Владек… Вiн щиро каявся, що пiшов на такий ганебний вчинок, але розмовляти зi мною не схотiв.

– Ти поляк з бiдноi сiм’i, – говорив я йому, – я украiнець з бiдноi сiм’i. Нам не по дорозi з паничами. Чому б разом не подумати, де правда?

Але Владек вiдмахнувся i зарiкався, що це перший i останнiй раз вiн узяв участь у полiтичнiй акцii. Ми залишились приятелями й надалi. Тiльки щось надламалось у нашiй дружбi й не згладжувалось бiгом часу. Як мала вибоiна на схилi гори розмиваеться дощем i творить новi береги, так i зустрiч у дверях залу Копернiка вiддалила нас.

А менi потрiбний був друг. Як повiтря. Наступнi роки були сповненi незвичайних для мене подiй. Важко про все розказувати. Але дещо так укарбувалося в мозок, що нiколи не забудеш.

Пам’ятаю, одного дня ендеки[6 - Нацiонал-демократи. Члени фашистських органiзацiй панськоi Польщi.] оголосили «день без жидуф». Я бачив, як вони волокли сходами вниз напiвпритомного скривавленого еврея. Волокли й реготали. І нiхто не боронив його. Стояв i я збоку, як пiдлий боягуз.

А зовсiм недавно я був свiдком убивства робiтника-демонстранта. Мабуть, до смертi не зблiдне в моiй свiдомостi ця жахлива картина. У нього з рота i з вух стiкала кров, а вiн кричав, захлинаючись власною кров’ю: «Хай живе революцiя!»

Не знаю, чи це була звичайна людина, чи, може, згусток революцiйноi пристрастi, не знаю, чи сама iдея така сильна, що примушуе саме так умирати, але я кинув звинувачення цьому героевi: «Чому ти помер? Яке ти мав право умирати? Яку користь ти принiс своею геройською смертю?» Я звинуватив його i тих, хто йде на невиправдану смерть. Я перестав читати соцiалiстичну лiтературу. Чи мав рацiю – не знаю. Я залишився самотнiм, безпорадним у плутанинi власних думок. Може, тому з новим запалом узявся до працi над закинутою темою. Самому було дивно, чому мене дедалi бiльше почала цiкавити доля незнайомих i далеких германiзованих слов’ян. Наче щось спiльне знаходив я мiж ними й тими людьми, в життя яких заглянув тiльки одним оком.

Антiн розповiдав, а може, лише думав, бо часто Юлина рука дотикалася до його плеча, а великi здивованi очi дiвчини злякано шукали його погляду й питали: «Як може бути все це правдою? Це з вами таке було? І оце ви, такий звичайнiсiнький, е такою незвичайною людиною? А далi?»

Юлi було дивно i страшно. Вона пригадала матiр, хвору зажурену жiнку, яка принесла зi свого Пiдгалля тужливу пiсню, легенди про смiливих горцiв, гуральськi вишивки i вiчне здивування вищим свiтом. Вiд неi Юля чула про злиднi простих людей, гiрко плакала над iхньою долею, але людей тих нiколи не бачила. Вона росла й виховувалася дотепер у своему, зрозумiлому тiльки для неi свiтi фантазii, поривань, мрiй. Романи сучасних письменникiв вели ii по крутих стежках до захопливих пригод. Жуль Верн вiдкривав перед нею свiт, повний чудес, а Конан Дойль чарiвною паличкою викликав з невiдомого все нових i нових людей – страшних i добрих, цiкавих i надзвичайних. А музика… Музика бринiла всюди. Небо, вiтер, зелень, хуртовина, тужливе мугикання служницi, таемнi дiвочi мрii, незрозумiлi для неi самоi бажання – все це було музикою, що дзвенiла, гомонiла, смiялась, кликала i кликала кудись. Юлi бажалося чогось особливого в життi. Всi враження вiд зустрiчей, знайомств тривали тiльки хвилину, далi мусило статись те… Що саме – не знала, але вiрила, що воно прийде, прийде так просто, як пробудження пiсля сну, весна пiсля зими, прохолода пiсля спеки.

І враз воно прийшло. Дивувалась i не вiрила, що це саме те, чого чекала. Воно таке не подiбне до ii мрiй, грубе, жорстоке, але правдиве, як саме життя, сонце, повiтря. Неждано й раптово перед дiвчиною вiдкрилось нове, якого вона не знала, не бачила, хiба тiльки колись чула. Вiд страху, що мусить, уже мусить ступити в цей новий свiт, серце завмерло у неi в грудях. Але вона ступила…

– Антосю… – прошепотiла, – Антосю…

Антiн пробудився вiд своiх власних думок, спогадiв i побачив перед собою ii глибокi темнi очi. Щось п’янке, одурманююче, як запах черемхи, наповнило його мозок, груди, вiн схопив Юлинi холоднi руки i, не вiрячи, що це дiйснiсть, потягнув ii до себе.

Вирвалася з його обiймiв i, не сказавши й слова, миттю вибiгла з садочка, немов утiкала вiд нього, вiд себе самоi. Антiн пiдбiг за нею до хвiртки. Вона зупинилась на верандi, – мiсяць золотив ii волосся, – зупинилась, наче хотiла щось сказати. Але нiчого не промовила. Рвучко повернулась i зникла.

У вiтальнi бiля настiльноi лампи з зеленим абажуром сидiв батько. Стомлений, знервований очiкуванням, схопився з крiсла i крикнув обурено:

– Де ти була? Друга година ночi!

Не знала, що вiдповiсти. Вона ж i не подумала, що так пiзно, що тато чекае. Мовчки вислухувала докори.

– Як тобi не соромно? Просидiти нiч?!

Нiч… Це звучало так дрiб’язково. Нiч. А що таке одна нiч у життi людини? Сон, нереальнi марення, як ii дотеперiшня фантазiя. Таких ночей сотнi, тисячi, а ця…

– Татку, ти будь спокiйний за мене, – вiдповiла на пильний погляд батька, що впився пiдозрою в ii сповненi щастям очi. – Будь спокiйний, татку.

Аж тепер вона усвiдомила, що трапилося сьогоднi, iй хотiлось кинутися батьковi на груди, оповити руками його мiцнi плечi i щось сказати, крикнути, розплакатись або зайтися смiхом вiд великоi радостi й щастя.

Але не зробила цього. Похмурий професор стояв нерухомо посеред кiмнати.

І все-таки Юля засмiялась. Розвела руки, мовби весь свiт хотiла схопити в обiйми, закинула назад голову i враз…

Мохнацький зробив гнiвний жест, стукнув по столу i знову – кам’яним голосом:

– Щоб це було в останнiй раз!

Останнiй раз. Останнiй раз! Який жорстокий, який жорстокий батько! Як може вiн бажати своiй дитинi, щоб така хвилина була першою i вiдразу останньою? Це щось не так, не так, не так!

– Так! – як вiдгомiн ii думок, грюкнуло останне слово.

Зiщулившись, наче вiд побоiв, Юля зникла за дверима своеi кiмнати. Впала на лiжко, сховала голову мiж подушками i ще хвилину дихала його вiддихом, вiдчувала на своiх устах його поцiлунок.

З подушки повiльно зсувалась «Таемниця сестри Марлени», з етажерки здивовано дивились на свою господиню веселi томи Конан Дойля, бездонно-таемничi Жуль Верна, суворi Жеромського, Мiцкевича та Вальтера Скотта.

Коли-то вiзьмуть iх знову малi дiвочi руки, розкриють, а зачарованi iх мовою чорнi очi будуть бiгти-переганятись по рядках? Коли те буде?




II


На другий день Антiн знову пiшов на Замарстинiв. Насторожено минав перехожих, пильно i боязко розглядаючи iхнi обличчя. Весь тремтiв вiд страху, що може зустрiти професора, Юлю або Владека, i його спитають: «А це куди, добродiю?»

Боявся i… бажав цього. Бо чого ж iшов?

Щось дивне скоiлося з ним. Вчора вiн склав останнiй екзамен. Учора намагався розiбратись у цiлому роi питань, проблем, думок, навiяних останнiм днем студiй. Учора професор допомiг йому знайти початок нитки у заплутаному клубку планiв, учора ж його дочка все те перемiшала, збурила. Тiльки здивованi очi, пахуче волосся i вологi холоднi губи – тiльки це залишилось, i пестило, i мучило, i томило. В кiнцi кварталу показалися фiгурнi залiзнi ворота, густо обплетенi диким виноградом. Швидко наближався, повен суперечливих бажань: щоб вийшла, щоб, боронь Боже, не вийшла. Швидко минув ворота, не глянувши навiть у бiк вiкон, щоб не зустрiтись поглядом з нею i не згорiти вiд сорому.

Година, друга, вечiр. З сусiдньоi вулички спостерiгае Антiн за входом до фiгурних ворiт. Як сiмнадцятирiчний юнак. Здаеться, що прохожi зупиняють на ньому погляд i насмiшкувато приглядаються.

А найближчого дня те саме. Знову болять вiд напруження очi, знову те ж вiдчуття: на нього глузливо поглядають перехожi. Так далi не можна. І вiн зважуеться на вiдчайдушний крок: зайде, постукае i скаже…

Професор подивиться на нього з-пiд окулярiв i, погладивши рукою чорну борiдку, перепитае до краю здивованим тоном: «До Юлi?»

Та-ак, це генiально! Наречений! Абсольвент у потертих штанах, вимрiяна партiя панночки Мохнацькоi! Бажаний зять професора. Парадокс! Але як далi?

З вiкон вiтальнi Мохнацького падало свiтло на вулицю, чиiсь тiнi рухалися за мереживними занавiсками. Вона там, там!

Хотiлося крикнути, назвати ii iм’я i зникнути.

Зникнути… Думка, що народилася в поривi любовного захмелiння, враз витверезила Антона. Виiхати геть зi Львова. Хоч на деякий час. А потiм… Потiм напише листа. Все, все напише iй. Скаже, що вона перша людина, яка з такою увагою вислухала його плутанi думки. Напише, що вiн готовий приiхати, прилетiти, якщо… Так, так! А тепер геть зi Львова. На всi чотири вiтри!



Юля чекала. Вдома стало тiсно й нудно. Все навколо сердило: могильна тиша в будинку, скрип батьковоi ручки, клаповуха кiмнатна собачка i навiть служниця, яка завжди проходила через кiмнати навшпиньках.

Вечорами вибiгала в садок i вiрила, що вiн прийде. Хотiла в нього багато-багато дечого розпитати, бо все стало новим, неясним. Шелестiв бузок, пахнув жасмин, бiлiла проти мiсяця незаймана лавочка… Щоранку ворожила на пальцях: буде – не буде, щовечора лiчила зiрки, як ii колись навчила служниця. І завжди ворожiння провiщало: «Прийде».

Але Антiн не приходив.

Гомонiло мiсто, дзвенiли трамваi, кричали фабричнi гудки. Потiм усе стихало, сяяло небо зорями, цiлував теплий вiтер гарячi щоки.

Через вiкно кликав батько:

– Юлечко, ти тут?

– Іду, татку.

Одного дня пiсля обiду до Юлi в кiмнату тихенько зайшла служниця.

– До вас прийшли. Чекають надворi.

Схопилася з-за столика, випустила книжку й хвилину стояла нерiшуче. Поправляла волосся, розгублено розгладжувала прим’яте плаття, хотiла про щось спитати в Марини. Потiм кинулась до дверей. На мить зупинилася, щоб набрати в легенi повiтря, i тодi обережно натиснула на клямку. Вiдчинила, ступила крок, другий, потiм подалася назад i розчаровано всмiхнулася на Владекове привiтання самим кутиком уст.

…Протягом тижня Владек не заходив до Антона пiсля злощасного гостювання у професора. Не мiг примиритися з тим, що мимоволi зiграв комiчну роль у неприемнiй для нього п’есi. І до всього той вигук навздогiн iм: «Бажаю приемно провести вечiр!» Замiсть iронii, вияву цiлковитоi байдужостi, вийшло щось схоже на зойк переможеного. Владек не звик бувати в такому становищi, i тепер день у день його самолюбство шкребли почуття образи, приниження гiдностi i першi, ще не усвiдомленi прояви ревнощiв.

Через кiлька днiв затаених мук Владек вирiшив показатися на очi Антоновi, вивiдати його почуття й поглузувати з нього та з примхливоi гiмназистки. Чей же не закохався фiлософ по вуха?

На превеликий свiй подив, Владек не застав Антона дома. Мацiйова не могла нiчого до пуття сказати.

– Узяв, прошу пана, свою валiзку i вийшов, нiчого не сказавши. Був такий стурбований. Не знаю, що могло з ним трапитися.

Для Владека була зовсiм несподiваною причина такого раптового зникнення Антона зi Львова. Поiхав, очевидно, шукати роботи, але чому не зайшов, не сказав?

Владек переглянув купи Антонових книг, конспектiв з надiею знайти бодай якусь записочку, але нiчого не знайшов. Глянув на схилену постать Мацiйовоi i розвiв руками:

– Нiчого немае…

Обмiрковував причини, що змусили Антона так раптово зникнути, й приходив тiльки до одного висновку: щось неприемне мусило статися того вечора. Взагалi Юлина поведiнка була тодi вкрай незрозумiлою й дивною. Антiн нагрубiянив, а вона попросила його, щоб провiв додому. Адже не закохалася в фiлософа – це зрозумiло. Хiба мiг Антiн зi своею необтесанiстю раптом завоювати ii серце? Але чому тодi Юля вибрала його? Владек бачив – вони пiшли пiд руку. Може, хотiла прочитати Антоновi мораль?

Владека мучила ревнива цiкавiсть: що далi було мiж ними? Мiг Антось фiлософствувати й образити дiвчину? Або, може (вiд цiеi думки Владековi стало смiшно), освiдчився iй у коханнi i вона його висмiяла? Це було найбiльш правдоподiбним.

Владек спiймав себе на злораднiй втiсi, викликанiй такою здогадкою. Бо хiба ж так можна? Антось взагалi не вмiе iнтелiгентно поводитися з дiвчатами.

Про все докладно знае Юля. Тiльки зайти зараз до неi було б нижче Владековоi гiдностi. Правда, е професор, а вiн, Владек, кiнець кiнцем, його асистент. Можна придумати причину по службi й зайти, а на Юлю нiби й уваги не звернути.

І Владек пiшов.

Його зустрiла служниця.

– Професор спить, – повiдомила.

Не приховуючи задоволення, Владек спитав притишеним голосом, немов дiлився таемницею:

– А панна Юля дома?

– Дома. Книжку читае.

– Скажiть, що до неi гiсть.

Служниця поглядом змiряла Владека з нiг до голови i мовчки повернулася.

Владек чекав i хвилювався. Намагавсь бути спокiйним, але по тiлу пробiгав дрож, перехоплювало вiддих. Минула хвилина-друга. Юля не виходила. Владековi одлягло вiд серця, вiн навiть радiв з цього. Не вийде – не треба. Не велика цяця. Але вiн ще дасть iй вiдчути свою зневагу, байдужiсть. А гарнi дiвчата цього не люблять, iх це дратуе, мучить i, нарештi, доводить до слiз.

Уже обернувся, щоб iти геть, коли ж… Скрипнули дверi, i з них вибiгла розрум’янена Юля.

– Добрий день… Це ви мене кликали?

Владек знiтився вiд ii холодного тону.

– Я… Я до професора прийшов у службовiй справi.

– Татко вiдпочивае.

– А ви, вибачте, що так скажу, е… е… дуже зайнятi?

– Читаю.

– Чи не пройдетесь зi мною? Вiдпочинете, так би мовити, вiд розумовоi працi…

– Яка там праця… Але пройтись – чом би й нi?

Владек прояснiв.

Вiн доторкнувся до ii лiктя, але Юля вiдвела руку.

– Не люблю так.

– Невже вам неприемно зi мною, гордовита панно?

– Ви дуже самовпевненi, пане Владек.

– І ваша примха в той вечiр мала бути для мене наукою за це?

– Розумiйте, як хочете. Де тепер ваш товариш?

– О, ви ним цiкавитеся? Але не думаю, щоб це серйозно?

– Але ж я вам сказала: думайте, як хочете. Чому ви не вiдповiдаете на мое запитання?

Юля розмовляла без слiду усмiшки на обличчi, трохи роздратовано. Ставила запитання, не дивлячись на спiврозмовника. Це бентежило i злило Владека. «Така шмарката гiмназистка розмовляе зi мною, як дочка дiдича з фiрманом», – думав, але не змiнював невимушеного тону.

– Ах, Антiн! Я навiть не можу вам сказати, де вiн тепер. Зник зi Львова, нiчого нiкому не сказавши.

– Як це – зник? Куди?

– Не знаю, повiрте менi. Кiлька днiв тому я заходив до нього, але, на превеликий жаль, не застав.

– А господиня що сказала? – Юля повернула голову, нетерпляче чекаючи вiдповiдi.

– Слово честi, мене починае забавляти ваш iнтерес до нього!

Юля не вiдповiла. В ii темних очах майнула тривога чи то здивування.

– Зник? Як це так – зник?… – знову спитала, тепер сама себе.

Зупинилася.

– Вертаймося. Пройшлися, i досить.

– Може, в нього нещасливе кохання, панно Юлю? – вiв далi Владек.

– Не знаю… А чому ви так думаете?

Владек зiтхнув. Але й це пройшло повз увагу Юлi. Зупинилися бiля ворiт.

– Далi не пiдете?

– Не хочеться чомусь. Погода нинi бачите яка, а я в однiй блузочцi.

– Мою маринарку до послуг! – шаркнув Владек, знiмаючи пiджак.

– Ах, якi рицарськi жести! Не треба. Я пiду.

– Завтра можна буде зайти до вас?

– Якщо маете бажання… Тiльки приходьте трохи пiзнiше. Татко пiсля обiду вiдпочивае. – І пiшла не оглядаючись.

У найгiршому настроi Владек повернувся додому. Нiяк не мiг зрозумiти причину такоi поведiнки Юлi. Смiшною була сама думка, що Юля закохалася в Антона. «Це тiльки примхи», – переконував вiн сам себе. Та вперта заздрiсть пiдказувала протилежне. Пригадалася Антонова зовнiшнiсть: негарний, але його серйознiсть була завжди такою привабливою. Чи не це i Владека завжди тягнуло з вишуканого товариства до скромного i незвичайного, не такого, як усi, Антона. Черв’як злоби ворухнувся в мозку. Юлин тон у розмовi з Владеком був бiльш нiж холодний – погордливий. Так дiвчина може розмовляти лише з тим, кого зневажае. І все через Антона. А кiлька запитань про нього, пройнятих щирим зацiкавленням, пiдтверджували нашiптування ревнощiв.

У коридорчику Владек зустрiвся з Костельнiцьким. Обличчя господаря з широким приплюснутим носом розпливлося в усмiшцi. Владек зрозумiв, що е якась газетна новина. А зараз йому нiтрохи не хотiлося встрявати в дискусiю. Привiтавшись, Владек хотiв пройти до своiх дверей, але Костельнiцький перегородив йому дорогу газетою.

– Не читали сьогоднiшнього номера, Владеку?

– Нi.

– Прочитайте, варто. Союз iз Нiмеччиною змiцнюеться з кожним днем. Ви знаете, що це означае?

– Що це означае? – спитав знехотя Владек.

– А те, що Польща мае союзником нового Наполеона. Далi самi думайте.

– Не хочу думати. Є для цього мiнiстерство закордонних справ. Зрештою, i Наполеон скрутив собi в’язи, – махнув рукою Владек.

– Гiтлер в’язи не скрутить, будьте певнi. Вiн ще так сколихне свiтом, що й таких устриць, як ви, пiдхопить вихром. Вашi iнтернацiональнi примхи швидко вивiтряться, повiрте менi! – Костельнiцький почервонiв. – Скажу вам одверто: я ненавиджу тих, хто вас виховав.

Коли Костельнiцький виголошував полiтичну тираду, Владек намагався чемно обминути його, щоб зайти до своеi кiмнати. Але останнi слова дiйняли до живого.

– Я нiкого не змушую поважати моiх батькiв! – спалахнув рум’янцем обурення. – Може, вони самi заслуговують на пошану без нiчиеi протекцii.

– Ви, бачу, амбiтний, – комiсар полiцii примружив очi, – за це хвалю, тiльки… тiльки от що. – Вiн знову заступив Владековi дорогу до кiмнати. – Дiти часто йдуть i мусять iти iншою дорогою, як iхнi батьки, тим бiльше ви.

– Не розумiю пана.

– Польща йде новими шляхами до своеi могутностi, а хто не увiллеться в це русло, того викинуть i розтопчуть, як хруща.

– Це мене не стосуеться.

– Це вас стосуеться, добродiю. Я, слава Богу, знаю вас не перший рiк. Вас навчили любити ближнiх. А це тепер не в модi. Сильний перемагае. А сильнi ми – польська нацiя. І сильнi люди з двома руками. А у вас одна рука зайнята i волочить за собою ворога в наш табiр. У кращому випадку – ворожа рука тягне вас за собою. Вiдiрвiть свою, поки не зрослась, бо однак треба буде вiдрубати, хоч би й з кистю.

Владек пильно вдивлявся в очi господаря. Починав розумiти. Ворожiсть полiцая до Антона збiглася з його власною, тiльки що зародженою.

– За що ви ненавидите Антося?

– Не так його, як батька вашого, що вигрiв гадюку за пазухою.

– Це, мабуть, ваше безпiдставне упередження. Антось – гадюка?

– Ви не переконалися в цьому при зустрiчi з ним у залi Копернiка на нелегальному засiданнi «Студентськоi громади?»

Владек здригнувся.

– Вам це вiдомо?

– Нам усе вiдомо.

Владек вiдхилив руку Костельнiцького, сперту на одвiрок, i зайшов до кiмнати.

– Вам лист iз дому, – кинув йому навздогiн Костельнiцький, доторкнувшись пальцями до вусикiв.

Владек узяв листа, не дивлячись на господаря.

Писав батько. Просив негайно приiхати – мати захворiла. Владек незадоволено скривився. Їхати додому якраз тепер дуже не хотiлося. До того ж це знову батькова вигадка. Мати завжди хворiе, i, напевно, й тепер нема нiчого особливого.

Але почав збиратися. Залишив Костельнiцькому ключi вiд кiмнати й поiхав на вокзал.

Мати лежала тяжко хвора. Бiля неi сидiли лiкарi i старий Кузьмiнський.

– Що з тобою, мамусю? – нахилився Владек до хвороi, яка важко дихала й дивилася в стелю блукаючим поглядом.

– Синочку! – тихо зойкнула Кузьмiнська. – Приiхав! Який дорослий став. Як ти там?

– Добре, мамусю. Я асистентом на кафедрi, ти ж знаеш.

– Слухай, Владеку… Якби щось… до чогось… не забувай батька, чуеш?

– Що ти, мамо! – кинувся до неi. – Мамусю!

Батько голосно схлипнув i вийшов з кiмнати.

– Нiчого, синочку, йди… А як Антось? Передай йому мое благословення. Вiн добра дитина… Йди, сину. Я, може, засну, йдiть усi вiд мене.

Старий Кузьмiнський ходив сам не свiй, тяжко пригнiчений горем. Вiн бачив, що дружинi не видужати. Рак не вилiковують. Никав поглядом по кiмнатах, виходив, знову заходив i зупинявся перед Владеком. Йому хотiлося спитати: «Синку, що буде з нами, як мама помре?» Але боявся вимовити цi слова.

Кволо запитав про щось зовсiм непотрiбне: чи у Львовi така сама погода, як тут, або чи не було газет? І не чекав вiдповiдi.

– Антось здоровий?

– Здоровий, татку. Казав кланятися вам… – вiдповiв стримано.

– Давно не маю вiд нього листа. Чи не загнiвався?

– О, нi, татусю. Вiн завжди тепло згадував про вас. Тепер виiхав. Мабуть, роботи шукае. Не знаю, де вiн. Зрештою, у нього вже своя дорога.

Старий нiби прокинувся вiд сну.

– Своя дорога, кажеш? А в тебе?

– І в мене своя, – сказав роздратовано.

– То у вас не одна?

Владековi все пригадалося в цю хвилину: суперечки, зустрiч у залi Копернiка, слова Костельнiцького, Юля… Тiльки на однiй дорозi вони сходяться, та й то як суперники. Сказав:

– Здаеться, що не одна. Ми ж i нацiй рiзних…

Кузьмiнський похнюпився.

– Не так… Я не так хотiв…

Протест закипав у душi Владека.

«А чого, чого ви хотiли? – мало не кричав. – Щоб я, як ви, наскрiзь просяк мужицьким духом? Вам це можна, ви магiстратський урядовець, але мене не зв’язуйте навiк з Антоном. Я поляк, чуете, поляк, а не якийсь космополiт!»

Тепер вiн був заодно з Костельнiцьким. Але змовчав: мати лежала хвора.

…Владек блукав темними вулицями мiста. Не хотiлося йти додому. Вiдчуття самотностi, як ртуть, проникало не тiльки в свiдомiсть, а й у кожну клiтину тiла. Глуха образа на Антона, який несвiдомо вклинився в його дорогу, зневажлива байдужiсть Юлi, хата, що над нею простягла чорне крило невблаганна смерть, i розмова з батьком – все це зливалося, згущувалось у клубочок гiркоти й запiкалось у серцi. Хотiлося з ким-небудь поговорити.

Брiв алеею парку без мети. Вечiр теплим леготом омивав лице, шелестiв у складках шовковоi сорочки. Владек iшов i йшов не оглядаючись.

Враз хтось теплою рукою доторкнувсь до його плеча. Здригнувся.

– Налякала вас?

Бiля нього стояла молода дiвчина в бiлiй блузочцi без рукавiв, з великим декольте. В мерехтливому свiтлi електричних лампочок обличчя ii здалось незвичайно вродливим. Довгi вii пiднялись, i з-пiд них кокетливо зиркнули великi очi. Рукою поправила густе пухнасте волосся, нiби ненароком розстебнула гудзик на блузочцi, вiдкриваючи повнi груди.

– Чого вам треба? – буркнув Владек з презирством i подався далi, але дiвчина не вiдставала.

– Пан надто суворий, – засмiялась, ставши перед ним у визивнiй позi.

Владек тепер пильнiше придивився до ii свiжого, ще не зiпсованого фарбою обличчя, повних губiв. Йому не вiрилось, що перед ним стоiть продажна жiнка. Довго вдивлявся в ii яснi очi.

– Подобаюсь, так? – промовила тихо дiвчина. – То ходiм. До мене.

Владек пiшов поруч з нею. Самотнiсть змусила його йти з цiею людиною. Вiн обняв дiвчину за стан, пригорнув до себе ii струнку постать, i вони сховалися в темрявi.

Владек бiльше не промовив нi слова. Щось заклекотiло в грудях i розлилося по тiлу. Забулося все. Образ Юлi, що досi невiдступно йшов його слiдом, вiдлетiв, як випадкова згадка. Зникли з уяви обличчя батька й матерi. Тут була тiльки вона, ця незнайома дiвчина, i тiльки ii вiн зараз бажав. Сама доля послала ii в такий час, щоб допомогти все забути.

– Як називаетесь?

– Оленка… Або Геля.

У маленькiй кiмнатi на передмiстi було убого, але чисто. Столик, дзеркало i лiжко, застелене бiлоснiжним простирадлом з мереживом.

– Ви тут живете?

– Нi. Я перелiтна птаха. Цю кiмнату наймаю тимчасово. За стiною моя господиня.

Оленка стояла перед ним у розстебнутiй блузочцi, нерiшуча. Тепер при свiтлi Владек помiтив на ii гарному обличчi передчаснi зморшки бiля очей.

– Скiльки вам лiт?

– Двадцять два, мiй пане.

Бiль защемiв у грудях хлопця. «Двадцять два роки, – подумав з жахом, – i вже така…» Тепер вiн пошкодував, що пiшов з нею. Чому вiн пiшов з цiею жiнкою? Вiдомстити Юлi чи скористатися з нагоди? Чи, може, для того, щоб забути про матiр на смертному одрi? Збентеження i почуття огиди охопило його. Вiн глянув на дiвчину, глянув не з презирством, швидше зi спiвчуттям, i хотiв повернутись, щоб вийти, коли його погляд зустрiвся з ii очима, глибокими, повними смутку.

Владек був вражений: вона не кокетувала, вона милувалася його зовнiшнiстю i стояла по-дитячому несмiлива.

– Який ти гарний… – прошепотiла. – Я ще не мала таких.

Цi слова знову вiдiзвалися болем у Владековому серцi. Вiн узяв ii личко в долонi i з жалем заглянув у вiчi. Тодi дiвчина пригорнулась до нього, як безпорадна дитина до матерi, як сирота, спрагла чужоi ласки й любовi.

– Ти давно так? – спитав.

– Не питай…

– Що тебе примусило, Оленко?

– Ой, не випитуй. Знаеш, що не добро. – В очах ii майнуло щось близьке до розпуки, заблищали сльози, але це тривало якусь мить.

– Досить, – сказала, звiльнюючись з обiймiв. – Ти прийшов випитувати чи…

І погасила свiтло.

Владек не рухався з мiсця. Взяв ii руку, притяг до себе i поцiлував не в уста, а в чоло. Дiвчина розридалась.

– О-о-о, яке це все огидне!

Владек засвiтив.

– Я пiду, Оленко…

– О нi, не йди! Зi мною ще так нiхто не поводився, як ти. Всi грубо… брутально… Посидь… Побудь… Я ж гарна, не бридка…

Замовкла. Тiльки груди часто пiднiмались, i Владек вiдгадував, що в них таiться: бiль, радiсть чи невисловлена таемниця ii життя?

– Ти знаеш, – заговорила вона пожвавлено, – недавно приснився менi чудовий сон, нiби до мене прийшов молодий хлопець i сказав: «Ти пiшла б за мене?» Я скрикнула вiд щастя i пробудилася. А сьогоднi такий самий, як той зi сну, прийшов… Лише ти менi цього не скажеш, пiдеш. І нiхто нiколи не скаже…

Засинаючи, втомлено шепотiла:

– Я не знала нi батька, нi матерi. Сама-самiсiнька виросла. Тiльки коли ще маленькою виряджали з села до мiста на службу, посвiдку дали з гмiни:[7 - Сiльська управа.] «Олена Кривда. Сирота». Видумали, але як вгадали мою долю?

Владек рвучко пiдвiвся.

– Кривда? Твое прiзвище – Кривда?

– Моя доля кривдна. А прiзвище – бозна-яке.

– Слухай, слухай, Оленко! – будив ii Владек з дрiмоти. – В тебе брати були?

– Який ти дивний. Якби в мене були брати, хiба б я так ходила? Не було iх у мене нiколи… Спи, любий… Поцiлуй мене ще раз… Дякую… Хай тобi щастя… килимом… хай…

Сон склепив iй повiки. Довiрливо пригорнувшись, вона заснула в нього на грудях.

Владек не мiг заснути. Коли вона вже мiцно спала, встав, засунув пiд подушку грошi й тихо вийшов з кiмнати.

Цей вчинок змив з його серця вчорашню гiркоту. «Як приемно робити людям добро», – думав i був задоволений з себе. Хiба iнший на його мiсцi мiг би так повестись?

– Бiдна, бiдна дiвчина… – говорив уголос сам до себе й вiдчував, що цi слова – вже не його слова. І взагалi все раптово з’являеться, чаруе, завдае болю й безслiдно зникае. І Юля, i Антiн, i Оленка – все це було таке далеке, неправдоподiбне. Справжнiми були тiльки оцей прохолодний липневий свiтанок, калатальця й дзвiночки корiв на позамiських левадах, голоснi перегуки пастухiв, рання роса i гомiн пастушоi сопiлки.

Дивувався, чому так швидко минають враження, чому не залишаеться вiд них у серцi нiякого слiду?

Пiдходив до батькiвського дому й думав про дивний збiг прiзвищ Антона й Оленки.

В садку пахло гвоздиками, бiлi лiлii розтуляли до першого променя чашечки. Тягло прохолодою, свiжiстю. На сходi займалось.

Хатнi дверi були прочиненi. В сiнях стояли чужi люди. Владек протиснувся до кiмнати, завмер. На столi лежала його мати. У головах бiлiли лiлеi, по бiлому простирадлу розсипанi гвоздики.

І п’янко пахли васильки…




IІІ


Останнi днi серпня тремтiли над Львовом гарячим маревом; пилюка повисла над розпеченими дахами й чорним шаром осiдала на листi каштанiв.

З вулицi Копернiка в напрямi до унiверситету йшов Кривда з валiзкою в руцi, брудний, спiтнiлий. На зарослому обличчi – втома i якась тривога, як у людини, що запiзнюеться на поiзд. Механiчно вклонявся знайомим, не звертаючи уваги на iхнi здивованi погляди. Можливо, декому з них здавалося дивом, що Кривда скидався скорiш на сажотруса, нiж на магiстра фiлософii, але йому, видно, байдуже було i до своеi зовнiшностi, i до здивованих поглядiв знайомих, i до потертого засмальцьованого костюма.

Бiля унiверситету – самi дiти в скверику й незмiннi потемнiлi скульптури на фасадi.

Антона турбувало одне: унiверситет закритий, Мохнацький у вiдпустцi й кудись виiхав.

Але важкi дверi подалися, пiдвальним холодом обдало Антона, i швейцар загородив дорогу.

– Пановi до кого?

– Ви мене не впiзнали, мабуть?

– Ах, пан Кривда, здаеться! Перепрошую, не впiзнав. Але ж в унiверситетi нема нiкого.

– А на кафедрi славiстики?

– Та ви пройдiть подивiться.

Нiби крадучись, Антiн заглянув крiзь напiввiдчиненi дверi. В бiблiотечнiй кiмнатi – нiкого. З кабiнету професора долинув скрип крiсла i легкi кроки.

«Мохнацький», – полегшено зiтхнув Антiн.

Проте в дверях показався не професор, а його асистент, Владек.

Владек якийсь час придивлявся до засмальцьованоi постатi, не вiрячи своiм очам. Пiзнавав i не пiзнавав. Стрепенувся, як вiд несподiваного вiтру, що увiрвався раптом через вiкно й пiдхопив на столi папери.

– Антось?! – уста розтягнулися в усмiшку i враз застигли. – Антось… Здоров! Мiй низький уклiн! – Розвiв руками чи то до обiймiв, чи вiд здивування. – Звiдки ти взявся такий страшний, Антосю? З тюрми чи з копалень?

Антiн звiльнив свою руку з Владековоi, розстебнув брудний вiд поту комiрець.

– Духота у Львовi нестерпна. Ти хоч би вiкна вiдчинив. Маринуешся.

– Ми якось говорили про тебе з професором. Вiн запитував, чи я не знаю, де ти влаштувався на роботу.

– А ти вiдповiв, що не знаеш i знати не хочеш.

Владек зрозумiв натяк. Усмiхнувся, багатозначно похитав головою i пiдiйшов до Антона з таким виразом обличчя, нiби хотiв сказати: «Запiзно, колего, позицii змiнилися». І все-таки зморшка незадоволення вирисувалася на його чолi.

…Пiсля похорону матерi Владек недовго пробув дома. Пригнiчений горем, батько ставав чимраз важчим у спiвжиттi. Вся розмова зводилася до спогадiв про маму, яка нарештi в уявi батька стала неземним творiнням, що вознеслось на небо. Владек спочатку потакував i запевняв, що мати напевно в раю. Але це йому набридло. Вiн холодно розпрощався з батьком i поiхав.

А у Львовi навiявся смуток. Професор бачив Владека завжди пригнiченим, задуманим i щоразу запрошував до себе. Владек часто вiдчував на своему плечi спiвчутливий дотик важкоi руки Мохнацького, часом ловив короткий погляд Юлi. Вiн уже не позував перед нею, не розсипав комплiментiв, самовпевнено чекаючи реваншу.

Юля деякий час зовсiм байдуже ставилася до вiзитiв Владека. Спочатку iй хотiлося запитати хоч що-небудь про Антона, але не питала. Бувало, що й не покидала своеi кiмнати, коли приходив Владек. Але минали днi, все частiше чула вона його голос, коротку скупу мову, кожного разу щось нове, серйозне знаходила в його поглядi, i в неi почала змiнюватися думка про Владека.

– Ви так змiнилися, Владеку.

Як йому було приемно чути такi слова! Вони були платою за все: за колишнi прикростi, за смерть матерi. Вiн навiть насмiлювався брати Юлину руку в свою долоню. І хоч це тривало тiльки мить, Владек помiчав у Юлиних очах те, чого так ждав. Терпеливо чекав далi. Часто прогулювався з дiвчиною в парку бiля унiверситету, якось запросив ii до себе поглянути на бiблiотеку. Про Антона не згадували нi словом. Був Антось, i нема його. Був добрий друг, i залишилась пiсля нього тiльки згадка. Антось колись таки напише листа. Владек ретельно вiдписуватиме. Як добре, що Антiн залишився другом. Бо так недалеко було…

І несподiвано вiн приiхав. Навiщо вiн приiхав?

…Владек байдужим тоном вiдповiв:

– Якi дурницi! Невже ти думаеш, що я злий на тебе ще вiдтодi? Було, правда, неприемно. Але ж треба розумiтися на паненських примхах. Якось сама призналася…

З очей Антона щезла втома. Пильно глянув на товариша.

– Що сказала?

– Так, нiчого надзвичайного. Хотiла просто мене покарати за мою самовпевненiсть.

– Хочеш сказати, що я був об’ектом ii примхи? – знiяковiв Антiн.

Владек голосно засмiявся.

– Я давно говорив тобi: не втiкай вiд компанii панянок. Ти б вивчив iхнi вибрики. А так, то певно – побачив одну красуню i подумав: ангел з неба!

Антiн блиснув очима.

– Якщо кохаеш ii i так говориш, ти – цинiк.

Антона вже не цiкавило, яке враження справлять його слова на Владека. В згадцi виникли Юлинi темнi очi, сповненi подиву й жаху вiд його грубих слiв. На нього дивився тепер отой нерозумiючий погляд, такий, як тодi, коли вiн розповiдав про свое життя, в дотику вiдчув холоднi руки. Маревом майнула в згадцi тиха зоряна нiч… Галузка бузку заслонила ii обличчя, а звiдкись раптом з запахам жасмину i ii волосся долинули слова: «Антосю… Антосю…»

Та невже це все було примхою? А вiн, чого вiн тiльки не лелiяв у своему серцi, вертаючись до Львова! Антiн не писав листiв. Пробувши довгий час iз самим собою, вiн зрозумiв, що листiв писати не можна, що треба iй вiч-на-вiч розповiсти. Кожну нiч засинав, кожний ранок будився з думками про неi… І от приiхав. Боже, яке це все пiдле! Та нi, нi! Тi очi, тi палаючi цiкавiстю й чистотою очi не можуть бути фальшивими! Це неправда!

Пiдвiв важкий погляд на Владека, а коли побачив, що той починае нiяковiти, спитав хрипко:

– Мохнацького нема?

– Нi, вiн на урльопi.[8 - У вiдпустцi.] Інколи приходить на кафедру. А в мене приемнi новини, Антосю, – заговорив швидко, радий, що тема розмови змiнилася. – Просемiнар буду вести.

– Ти зробиш кар’еру. В тебе це виходить.

Владек нарештi поцiкавився, де був Антiн. Так, нiби щойно помiтив його несподiвану появу.

– Та кажи ж, звiдки ти приiхав такий страшний?

– Із Шльонська.

Ця спокiйна вiдповiдь здивувала Владека до смiху.

– Що ти плетеш? Здурiв?… То ти таки поiхав пiсля тiеi розмови з професором? Ха-ха-ха! Ну, на таке тiльки ти здатний. Ти фанатик, слово честi. Тож розповiдай, це дуже цiкаво. – Владек запалив цигарку.

Кривда не квапився оповiдати. Вiн, здавалося, й не чув Владекових слiв. Задуманi очi втомлено ковзали по невеликiй кiмнатi. Не дивлячись на Владека, Антiн зайшов до кабiнету професора, сiв у м’який фотель напроти стола. Владек iшов за ним.

Все так, як було тодi, коли Антiн складав магiстерськi екзамени. Лише один новий предмет з’явився – асистент Кузьмiнський. Кривда зупинив на ньому погляд.

– Ти про щось питав?

– Розумiеться, я чекаю вiд тебе цiкавих новин.

Антiн пiдвiвся. Вiн глянув на елегантного Владека, що стояв поряд з вичiкувальною усмiшкою на вустах, i в Антона пропало бажання розповiдати.

– Ти ще не женишся, Владку?

Запитання було несподiваним i, на думку Владека, нетактовним.

– Ти залишився таким дивакуватим, Антосю, як i був. Хiба про це зараз мова? Ну, сiдай, чого став?

Антiн почав розповiдати про свою подорож у Сiлезiю.

– Я думав там знайти якусь пiдтримку в учених колах. Нема нiчого. Нема навiть учених кiл. У тих нещасних бiблiотеках Освенцiма i Катовиць сидять шваби або польськi перевертнi. Їм усе байдуже. Ба що бiльше, iм не байдуже. Вся польська лiтература пiд прилавком, а на виставках рекламуються фашистськi брошурки. Не тiльки вугiлля експортують до Нiмеччини, а й честь польського народу. А в селах темнота. За два мiсяцi перебування я обiйшов десятки сiл, а шкiл – на пальцях перелiчиш. Стiльки, як у Галичинi украiнських. Або й ще гiрше!

Худi Антоновi щоки ще бiльше позападали вiд хвилювання. В очах палахкотiв гарячковий вогник. Чорний чуб уперто спадав на очi. Владек спокiйно слухав. Креслив скрiпкою якийсь трикутник на рiзьбленому прес-пап’е. Потiм тихо ахнув i почав поспiшно затирати його нiгтем.

– Отже, повна германiзацiя, – вставив.

– Я бачу, що ти слухаеш i нiчогiсiнько не розумiеш. Не повна, хто сказав, що повна? Але до того йде, i мовчати не можна!

Антiн термосив товариша за руку, за плече, то знову вiдходив, поправляючи непокiрне волосся.

– Послухай, Владеку, ми з тобою говорили колись про полонiзацiю украiнцiв. Ця справа тобi чужа. Але ж бачиш, тiй самiй владi, яка полонiзуе украiнцiв, зовсiм байдужа доля власноi нацii. Задумайся: чому? Чому твому батьковi не чужий був я, украiнець, а Костельнiцькому, наприклад, зовсiм чужi сiлезькi селяни-поляки? Хiба не ясно тобi, що санацiйному урядовi немае нiякого дiла, крiм зиску, до тих, хто трудиться, незалежно вiд того, якоi вони нацii?

– Чого ти хочеш, Антосю? Ти говориш, немов читаеш комунiстичну прокламацiю. Знаеш… це мене починае лякати.

– Не бiйся, я не комунiст. Але вони мають цiлковиту рацiю. Я не збираюся пiднiмати революцiю. Можна знайти iншi шляхи боротьби. Ми люди науки. Ми могли б наукову дiяльнiсть спрямувати проти таких ганебних явищ. Слухай, ти ж поляк, патрiот. Менi здаеться, що коли б ти зрозумiв трагедiю нацiональноi загибелi полякiв, тебе дiткнуло б горе iнших пригноблених нацiй… Ну, якого бiса посмiхаешся, амебо!

– Антосю, Антосю, – похитав головою Владек. – Чого ти завжди гориш? Ще на семiнарi отак: я, я, ми, нам! А що зробив? Дурного реферата на гуртку не зачитав.

– Дурного реферата не хотiв зачитувати. Досить уже цього з тебе. Нехай я нiчого не зробив, але ти навiть не маеш бажання. Загрiв мiсце на кафедрi, ходиш по п’ятах за Мохнацьким i ждеш вiд нього ласки. Ех, Владику-паничу! Чому ти не комендант почесноi варти в Мосьцiцького, а асистент на кафедрi славiстики? Якi фатальнi помилки бувають у нашому життi!

Владек не сердився. Вiн звик вiддавна до таких Антонових вибухiв. Тепер його цiкавило чи, може, насторожувало тiльки одне: буде Антiн писати дисертацiю чи нi?

– Не знаю, – вiдмахнувся Кривда, як вiд набридливоi мухи. – Дисертацiю вже ти пиши, щоб швидше вiдiбрати крiсло в Мохнацького.

– Антосю, ти, мабуть, дуже голодний, що такий злий.

– Голодний як вовк, це правда…

– А в кишенi нi гроша…

– Як у турецького святого.

– Тодi ходiмо в кнайпу. Вiдiрвемося трохи вiд питань науки й поговоримо про життя. Воно iнодi бувае цiкавiше, нiж твоi науковi теревенi.

– Безумовно, Владеку. Їсти треба… Ага, Мохнацький не виiхав нiкуди, вдома?

Владек рiзко повернув голову.

– А тобi вiн навiщо?

– Мушу з ним поговорити. Це ще едина розумна людина на цьому свiтi.

– Добре, я сьогоднi скажу йому, i вiн буде завтра на кафедрi.

Антiн посмiхнувся:

– Боiшся. Страх тут нiчого не допоможе. Те, за що боiшся, залежить, мабуть, не вiд нас. Так… А до Мохнацького я зайду ще сьогоднi. То як, iдемо чи, може, роздумав?

Із удаваною байдужiстю Владек поплескав Антона по плечу.

– Уявляю собi, Антосю, яким ти будеш диваком, коли постарiеш.

Мовчки вийшли на вулицю. Розмова не клеiлася, i вiд цього обом було нiяково. Владек занепокоено роздивлявся по вулицi i, збуджений всякими думками, швидко йшов. Аж тепер згадав, що Антiн нiчого не знае про смерть матерi. Згадав i про зустрiч з Оленкою. Глянув на Антонiв профiль i заспокоiвся: нiчого подiбного не було мiж цими людьми з однаковими прiзвищами.

У кнайпi розповiдав Антоновi про смерть матерi. Розповiдав спокiйно, без жалю, байдуже, не помiчаючи скупоi сльозини в Антоновому оцi. Антоновi дивним здавався цей спокiйний тон Владека: «А можливо, в життi так i повинно бути, – думав. – Воно, життя, таке байдуже до смертi».

Щоб розвiяти сумнiви, Владек спитав про колишню Антонову сiм’ю.

– Що це ти так раптом зацiкавився? – не розумiючи такого повороту розмови, спитав Антiн. – Скiльки разом жили, не розпитував.

– Мама казала, що ти нiкого не пам’ятаеш…

– І тобi також, як i матерi, хотiлося, щоб я нiкого не пам’ятав?

– Ти не повинен би так згадувати мою маму. Ми ж росли, як брати… Якщо навiть у тебе i були сестра чи брат, то, зрозумiло, вони не могли б бути менi близькими…

– Що ж, тепер скажу… Воно твоiй репутацii вже не пошкодить. Нi, нi, це не докiр покiйнiй Кузьмiнськiй. Так мусило бути… – Антiн задумано дивився в тарiлку. – Були в мене… Був брат Василь… i сестра Оленка була…

Дзенькнула об тарiлку виделка. Сполоханi Владековi очi глянули на товариша, але Антiн не помiтив цього. Вiн сидiв край столу сумний, погляд його спинився на бокалi з брунатним вишумiлим пивом. Не говорив i не iв…

«Брат повii», – вдарило Владековi в скронях. Те, що хвилину тому було недоречним, диким бажанням, стало тепер страшною дiйснiстю. Тодi йому хотiлося, щоб так було, бо вiн мав би чим дискредитувати Антона перед Юлею. Але ж це тiльки в уявi. А насправдi? Насправдi – Антось, його найближчий товариш, майже брат, став раптом братом повii. А це страшно. Цим не принизиш його перед Юлею. Цим його уб’еш.

Суперечливi почуття завирували у Владековому серцi. Там ще жило спiвчуття до Оленки. Спогад про неi ще яснiв бiлою плямою, але та пляма звужувалася, меншала й погасала. Невидима рука вiдкрила завiсу невiдомого минулого Кривди, i звiдти виповзли виснаженi постатi коростявих дiтей серед брудноi хати. Колись Владек над цим не задумувався, хоч знав, що Антiн з селянськоi родини. Тепер огида стрясла його тiлом на згадку, що з цими людьми вiн лежав на однiй постелi, iв з однiеi тарiлки. Нi, Владек готовий i зараз зробити iм добро, але визнати iх собi рiвними було над його сили…

«Вiдiрви, вiдiрви руку, поки не пiзно, щоб не довелося вiдрубувати з кистю!» – просичав над вухом притишений голос Костельнiцького. Владек схопився з-за столу.

– Ти чого так швидко? – пiдняв голову Антiн.

– Ах, пробач, – знiтився Владек, ховаючи в нещирiй усмiшцi свое збентеження, – я забув, що мушу… У мене важлива справа.

– То йди, – Антiн не пiдводячись подав руку.

Владек вибiг з кнайпи, як iз кiмнати, сповненоi чадом. Не стало Антона. Не стало того неотесаного, хоч i доброго хлопчини, з яким переплелося Владекове дитинство, не стало й того, хто був щирим порадником в юностi. Шкода. Але й немае тепер суперника. Бо хто вiн? Нащадок простого хлопа, в якого руки порепанi, обличчя посинiле од вiтру, хлопа, що з торбою за спиною голодними очима оглядае вiтрини крамниць… «Але ж я знав давно, хто вiн, чому тодi любив його? Може, й любив – за розум. Але все мое нутро бунтуеться проти бруду й розпусти. А вiн саме цей грiх несе в свому родi, i тому в мене немае супроти нього бiльш нiяких обов’язкiв!»

З вiдчуттям полегкостi, що раз i назавжди порвалися зв’язки з тим, до кого був прихильний його батько, хто часто ставав мало не опiкуном, а останнiм часом серйозним суперником, зi злобною втiхою, що мае чим перегородити Антоновi дорогу до Юлi, Владек не йшов – просто бiг до Мохнацького. До Юлi. Не знав, що скаже iй, але мусив сьогоднi ii побачити. Може, для того, щоб оберегти цю нiжну iстоту вiд дотику, навiть вiд погляду долею проклятого Антона. «Це не егоiзм, не безсердечнiсть, – переконував себе. – Вбиваючи його, я рятую ii, Юлечку…»

Застав Юлю в садку бiля квiтiв. Привiтався, вiдчинив хвiрточку i зупинився.

«Це втiлення найпрекраснiшого, що е на цьому свiтi», – подумав Владек. Хiба зможе вiн хоч би натякнути iй на такий бруд? Нi, вiн мусить тiльки вiдгородити ii своiм коханням. А це вдасться, уже вдаеться.



…Мохнацький зняв окуляри й довго не мiг упiзнати свого колишнього студента. Приглядався.

– Ви – Кривда? Але чому такий змарнiлий? Що з вами? – схопився з канапи й пiдiйшов до Антона. Взяв його за руку. – На вас страшне вбрання. Вам не дали роботи, так? О, це безглуздя нашоi полiтики! Але чому ви не зайшли до мене? Я змiг би вас влаштувати у фiлii державноi гiмназii…

– Але ж бо все гаразд, – заспокоював Антiн професора. – Я з дороги i тому… такий, – знiяковiло показав на костюм. – Пробачте за мiй вигляд, але в мене невiдкладна справа. Я просто з Шльонська…

Професор не дочув.

– Звiдки?

– Із Шльонська, професоре, – уже усмiхнувся Антiн.

– Це справдi? Як?

– Поiздом, пане професор.

– Та знаю, що не пiшки, але… Ну, ходiть ближче.

Зайшли в кабiнет професора. Мохнацький пересунув на столi папери i ще недовiрливо дивився на Антона.

– Отже, iхав. А я й не думав. Сказати правду, не думав. Дивний хлопчисько. – Усмiшка поглибила зморшки на обличчi.

Антiн пригладжував пом’ятi вилоги пiджака, не знав, з чого почати. Мимоволi глянув крiзь вiдчиненi дверi у спальню: на лiжку – зiм’яте покривало й недбало вiдкинута подушечка, на краю тумбочки – книжка. І в спальнi тихо…

– Розповiдайте, чому мовчите! – пробудив професор Антона. – Дивiться на нього! Приiхав iз Шльонська й мовчить!

Антiн розказував докладно. Нестача грошей не дозволяла йому грунтовно ознайомитися з мовними особливостями етнiчних груп Сiлезii. Не мав можливостi побувати в Нижнiй Сiлезii, яка пiд нiмцями. Але все-таки дещо зiбрав.

Професор узяв з рук Антона течку з матерiалами i, чухаючи вказiвним пальцем чорну борiдку, перегорнув дрiбно списанi картки.

– А мова де? – спитав. – Маю на увазi дiалекти.

Мохнацький спiдлоба зиркнув на Антона. В сiрих Антонових очах побачив те, що завжди любив бачити у своiх студентiв, – уперту думку. Кiстляве заросле обличчя, зосереджений погляд сподобалися професоровi.

– Ви зiбрали виключно топонiмiчнi матерiали, Кривдо. Це випадково чи з метою?

– Не можу сказати, щоб ставив перед собою якусь чiтку мету. Але топонiмiка мене зацiкавила, i я…

– Пишiть дисертацiю. Дослiдження топонiмiчних назв… До речi, це дуже молода галузь науки. А ще до того топонiмiка[9 - Географiчнi назви певноi територii.] Полаб’я. Ви мали б успiх.

– Для дисертацii поки що нема умов.

– Матерiалiв замало?

– Матерiалiв вистачить. Ще й Траутман пообiцяв дещо прислати…

– Ви йому писали? Ого! Дивiться… Тодi у чому ж справа? Пишiть.

– Пане професоре… Я хотiв порадитися з вами. Можливо, ви й не знаете, Шльонськ жахливо германiзують. І ось я думаю, що за допомогою цих матерiалiв…

– Добродiю, не хапайтеся вiдразу за полiтику, бо зав’язнете у фразах. Ви опрацьовуйте матерiал. Чого вам ще не вистачае?

– По-перше, треба знайти роботу… Бачите, який я. А потiм – керiвника.

– Я згоден бути вашим керiвником.

Обидва замовкли. Антiн у душi погодився з професором. Справдi, спершу треба розжувати матерiал. Аудiенцiя закiнчувалася. Хотiв уже пiдвестися, коли професор вибачився i вийшов у спальню. Через хвилину повернувся. Зупинивсь перед Антоном, зам’явся.

– Я знаю… знаю, що ви гордий. Але повiрте, що це вiд щирого серця…

Антiн не зрозумiв.

Мохнацький сягнув у кишеню i вийняв звiдти пачку банкнотiв.

– Отут декiлька злотих… Вiзьмiть, прошу вас, Кривдо.

– Що ви, професоре! – спаленiв Антiн i рiшуче одвiв його руку.

– Я не хотiв вас образити, не подумайте так… Я хочу, щоб ви написали дисертацiю.

– Дякую, щиро дякую, – прошепотiв Антiн. – Але я не вiзьму. Мала цiна менi, якщо так буду пробиватися. Дякую, професоре. Я iншоi допомоги у вас прошу.

– Гаразд. Хай буде й так. Залиште менi свою адресу на всяк випадок.

Уже сутенiло, коли Антiн вийшов вiд професора.

Професор повiв Антона за веранду.

– Ви не маете бажання оглянути мiй садочок?

– Боюсь, що i так забрав у вас багато часу. Але на квiти…

Через парканець вихиляли чепурнi голiвки кучерявi жоржини – бiлi, червонi, рожевi.

– Це моя доня iх плекае, – похвалився Мохнацький. – Ми й забули про неi. А вона, напевно, в садочку. Ходiмо.

Антiн тяжко перевiв подих. Нi, вiн не забув про неi. Розмовляючи з професором, увесь час думав, боявся i бажав: ось-ось у вiдхилених дверях спальнi так, як тодi, покажеться чорноволоса циганочка, привiтаеться, всмiхнеться й збентежено опустить очi. Але Юля не виходила, i в серцi Антона, мов обiрвана струна, скрутився бiль, коли вiн покидав кiмнату професора. А може, Владек говорив правду? Тепер побачить ii… Пiдходили до хвiрточки, а там – вона мiж квiтiв.

І саме цiеi хвилини крiзь кущi високих жоржин Антiн побачив двi постатi. Одна – висока, в свiтлому костюмi, друга – в бiлому платтi, як дитина. Чорне кучеряве волосся розсипалося по плечах, а профiль силуетом вималювався на оранжевому прузi неба. Дiвчина вiднiмала руки з долонь юнака.

– Будьте чемнi, Владеку, – почувся шепiт.

Професор повернувся. Гримаса невдоволення скривила його обличчя.

Антiн, блiдий i знiяковiлий, ледве вимовив:

– Іншим разом, професоре. На добранiч.

Мохнацький зробив жест, щоб затримати гостя, але Антiн уже зник за ворiтьми.



Юля почула за парканом батькiв голос i ще чийсь знайомий. Крiзь кущi побачила Антона, який рiзко повернувся i поспiшив до виходу. Вихопивши у Владека руки, вона кинулась до хвiртки i, не помiчаючи батька, покликала:

– Антоне!

Але Антiн не чув.

Юля не зважала на Владека. Вбiгла до хати i, намагаючись бути спокiйною, спитала батька:

– Чого приходив той… Кривда?

– Ти чимсь схвильована, доню?

– Нi, татусю, я бiгла. Вiн до тебе приходив?

– Пхе! Я так думаю, в усякому разi. А ти гадаеш, усi приходять до тебе? Хоч, може… Вiн дуже збентежився, коли побачив тебе з кавалером. Я навiть не думав, що Кривда на таке здiбний. А де ж Владек?

– Ну, що менi до Владека, татку? Я ж його не запрошувала…

– Виходить, Кривду запрошувала? Не розумiю!

– Не жартуй, татку. Чого вiн приходив?

Професор споважнiв.

– Цей хлопець – дивна людина. Уяви собi, вiн iздив у Шльонськ. На якi грошi, не розумiю. Зiбрав матерiали для дисертацii. А в мене не хотiв узяти нi гроша. Що за воля… впертiсть!..

– Татусю! – тихо скрикнула Юля й замовкла. За хвилину спитала, нiби мiж iншим, де живе цей дивний Кривда.

– Напевно, хочеш скласти йому вiзит? – знову пожартував Мохнацький.

Юля боязко глянула на батька, але вiн дивився в папери.

– Де живе? – перепитав. – Ось його адреса… На Руськiй. Цей молодий фiлософ, дочко, примусив мене сьогоднi задуматися. Сам украiнець, а цiкавиться долею польського простолюддя. А ми, державна нацiя, долею украiнцiв не турбуемось нiтрохи. Я про це подумав тiльки тодi, коли вiн розповiв про умови своiх студiй. Дрантива квартира в сторожихи. Грибок. Одна кiмната, повна бруду й сиростi. Так живуть господарi своеi землi…

Юля слухала, затамувавши подих.

Коли смерклося, дiвчина тихо вийшла з дому i попрямувала вулицею до найближчоi трамвайноi зупинки. Зiйшла бiля ратушi. Із завмираючим серцем вiдшукала браму пiд восьмим номером. Приглядалась до дверей на сходах – четвертого номера не було. Зайшла на невелике подвiр’я. З одного боку – мур сусiднього будинку, з другого – двое вiкон i на дверях крейдою написано: «4». Вiкно низько, майже бiля землi. Одно свiтилося, друге, з вiдчиненою кватиркою – темне. Постукала. Вийшла Мацiйова. З цiкавiстю приглядалася до гарненькоi панночки, лукаво посмiхнулась, мовляв, – гляди, тихенький!

– Антося немае… Вiн до якогось там професора ходив та звiдти повернувся. А оце хвилину тому вибiг кудись. Почекайте в кiмнатi, вiн швидко повернеться.

– Нi, нi…

Юля полегшено зiтхнула, коли стара зачинила дверi. Швидко написала записочку i кинула ii через кватирку з надiею, що Антiн прочитае i прийде.




IV


За вiкном темрява, i в кiмнатi не горить свiтло. Антiн щойно повернувся вiд Мохнацького.

– Ви не хворi, пане Антосю? – почувся з-за дверей ввiчливо-боязкий голос Мацiйовоi.

– Нi, я здоровий.

Пiтьма злодiем крадеться в хату i давить. Розповзаеться по пiдлозi, лиликом трiпотить у кутку за етажеркою.

Антiн не включае свiтла, хоч воно йому таке потрiбне. Вiн ще трохи полежить на лiжку i встане, щоб працювати. Навiть лiчить хвилини, хоч знае, що сьогоднi за роботу не вiзьметься.

«Треба чи не треба?»

У плiснявому кутi бiля вiкна – шафа й етажерка, повнi книжок. Це – пiснi обiди, лекцii в тупуватих паничiв-гiмназистiв, це недоспанi ночi на товарнiй станцii, витерте зимове пальто, що висить на цвяху. Це все його добро.

Чотири давно не бiленi похмурi стiни, запилючене вiкно, бiльмом звернене на захаращене смiттям квадратне подвiр’я, запах брудноi бiлизни з пральнi, що навпроти, – це весь його комфорт.

Але донинi все було байдужим. А зараз, хоч i темно, Антiн бачить, i злiсть – неясна i пекуча – всякла в свiдомiсть, як сiль у рану, i тому вiн не хоче свiтити.

А в темрявi ще важче.

«Жертва науки, аскет, монах», – глузуе iз себе, ятрить болюче мiсце, як дуплавий зуб, але вiд цього не легшае.

Антiн сьогоднi глибоко вiдчув свою самотнiсть. Що з того, що вiн горить, думае, добиваеться знань, вiдмовляючи собi у всьому? Що з того, що останнi грошi витратив у Сiлезii? Грошi… Не тiльки грошi, щастя свое втратив, що само просилося йому до рук. Тепер вiн напише дисертацiю, але та, яка розiгнала б оцю пiтьму, зiгрiла, зрозумiла, допомогла, стоiть бiля Владека й шепоче до нього. Владек чуе ii дихання, стискае ii руку. А вiн, Антiн, – самотнiй. І така ж одинока Мацiйова.

Зi всiх, кого знав Антiн у життi, з усiх, хто, як мати, мiг бажати йому добра, з усiх, хто любив його, вiн мiг би назвати одну людину – Мацiйову. Вона кривиться, коли Антiн називае ii добродiйкою, але, якщо це слово належить благородним людям, то вiн вiддае його повнiстю iй. Своiй добрiй неназванiй мамi.

Тихо ступае вона за стiною, стара, згорблена, покликана на свiт хiба що для мiтли та для вiдкривання брами запiзнiлим з гулянки паничам. Ходить i зiтхае. Вона бачить, що в Антона якесь горе. Бiльше нiчого вона не може зробити, але це зiтхання наче полегшило його бiль, коли вiн повернувся вiд професора, втiк вiд двох силуетiв, випадково побачених у садку.

Антiн хотiв би признатись iй у всьому, щоб до решти роздiлити горе, але… Хiба в неi свого замало? А якби зараз прибiг до неi i схилив iй голову на колiна, як матерi, яку мало пам’ятае, вона б потiшила, сказала б, що колись у життi i брата, й сестру ще зустрiне, i навiть Юлю…

Човгае вона за стiною старими шкарбунами по пiдлозi, а вiн лежить на лiжку самотнiй i вдихае випари гарячоi бiлизни, що доносяться через вiкно.

Знову голос з-за дверей:

– Може, будете вечеряти?

– Дякую, не хочу.

Тихе зiтхання, як подих вiтру, шелеснуло й згубилося в щiлинах дверей.

…Владек сьогоднi нагадав йому про те, що вже втихомирилось було на днi серця. Сестра Оленка i брат Василь. Хiба це не примха долi? Живуть на свiтi рiднi брати, сестри й не знають нiчого одне про одного. Блукають у морi людей три частини однiеi краплi i не знаходять себе. Навiть не шукають. Хiба це не примха?

Василя, напевно, нема живого. Чомусь така думка, що його немае. А Оленка… Вона була тодi маленькою i прив’ялою вiд голоду. Антiн пам’ятае, що вiн дуже любив ii, свою сестричку. Воно було таке потiшне, коли розмовляло.

Де вона тепер? Може, загубилася по наймах, i нiхто нiколи не знатиме, де ii могилка? Або носить воду, бавить панських дiтей, мие пiдлоги й терпить знущання i насмiшки? А може… Страшний здогад навiявся, i вiд нього похололо в грудях. Нi, тiльки не це! Антiн силкуеться не думати про Оленку.

– Так можна й збожеволiти, – сказав сам до себе й повернувся до стiни. Спробував вiдтворити в пам’ятi iншi образи, але даремно.

Чому Владек якраз сьогоднi запитав про його сiм’ю?

І то пiсля розповiдi про смерть матерi. Антiн хотiв було ще поцiкавитися, як почувае себе батько, коли тут таке недоречне й дивне його запитання… Владек був у Коломиi, може, вiн щось знае?

Антiн схопився з лiжка, засвiтив. Накинув наопашки пiджак i, не зачиняючи дверей, вибiг на вулицю. Наштовхувався на людей i не просив вибачення. Трамваем – вiн повз, як черепаха! – добрався до вулицi Шептицьких, де жив Владек. Натискав на дзвiнок довго, як на пожежу. Почулися швидкi кроки, вийшов Костельнiцький.

– Що сталося, чого так дзвоните? – спитав грубо.

Лише зараз Антiн опам’ятався. Самому стало соромно, знiяковiв.

– Владек дома?

– Вiн пiзно приходить. – Костельнiцький сердито зачинив дверi, не сказавши бiльше нi слова.

Антiн повернувся з почуттям, нiби його вдарили в обличчя. Так розмовляють хiба з жебраками. Каявся, що йшов. Безглузда уява. Прибiг, прилетiв… А дiзнався, що Владек ще з Юлею.

Так, вiн ще там. І треба про все забути.

…Мацiйова зустрiла Антона з лукавим виразом на обличчi.

– До вас приходила якась паненка.

– Паненка? Що за одна?

– Вам краще знати. Дуже ладна панна! В пана Антося, напевно, настрiй покращае… Я просила почекати. Не захотiла.

– Хто це може бути? – Антiн розгублено розвiв руками.

Мацiйова одразу спохмурнiла, прикро розчарована, що iй не вдалось потiшити свого квартиранта. Знизала плечима.

– Щось переказувала?

– Нi… Дуже поспiшала, начеб на неi хтось чекав.

– Що за день! – Антiн увiйшов до кiмнати. – Хто це мiг бути? – Засвiтив. Повiв очима й на пiдвiконнi побачив складений аркушик паперу. Хтось кинув його знадвору крiзь вiдчинене вiконце. Антiн схопив папiрець, розгорнув i прочитав:

«Це я була. Мохнацька».

Зцiпив зуби, щоб не закричати вiд болю й образи. Зiм’яв папiр i порвав на дрiбнi шматочки.

– Це ви були. Обое…



Ранок кинув свiтлу пляму на пiдлогу бiля самого лiжка й розбудив Антона. Вiн щоранку будився вiд цього променя, любив його, як свого сожителя. Антоновi здавалося, що, крiм нього i вiчно зажуреноi Мацiйовоi, ще хтось мешкае в цiй квартирi, хтось веселий, життерадiсний, що приходить раз на день i будить вiд сну, пiдбадьорюе та кличе до життя. А коли починались похмурi осiннi та короткi зимовi днi, Антiн тужив за ним, як за живою iстотою, i чекав весни.

Прокинувшись вiд неспокiйного сну (щось хаотичне верзлося всю нiч, знайомi i незнайомi обличчя пересувались у пiтьмi), Антiн пiдвiвся назустрiч своему друговi, скочив до вiкна i розчинив його навстiж.

– День!

Над брудним подвiр’ям синiв клаптик лiтнього чистого неба. У щiлину мiж стiнами сусiднiх будiвель заглянув червоний диск сонця.

Антiн квапливо одягався. Було дуже рано, ще не ходили трамваi, але йому хотiлось якнайшвидше вирватися з цих стiн, якi всю нiч тримали в обiймах важкий, гнiтючий морок.

Сонячний промiнь покликав свого товариша на волю i, виходячи з кiмнати, всмiхнувся ще раз на пiдвiконнi.

Тихо вiдчинивши дверi, щоб не розбудити Мацiйовоi, Антiн вийшов з хати. Свiже, прохолодне i вже по-осiнньому прозоре повiтря (кудись пропала вчорашня спека, нiби погасла пiд темрявою ночi) обдало його, капнули з каштанiв краплi холодноi роси.

– День! – повторив ще раз Антiн, набираючи в легенi повiтря, йому здавалося, що вперше в життi вiн так глибоко вiдчувае всю красу осiннього ранку. Сивий туман сповзав з Високого Замку, оголений купол гори немов наблизився до ратушевоi вежi, в розрiдженому повiтрi звiдусiль линули несмiливi ранковi звуки: десь дзенькнув метал, гудок прорiзав тишу, аж з-за мiста донiсся гомiн ранку. Антiн зiтхнув, радiючи, що нiч скiнчилася.

Вулицею Кохановського вийшов на Погулянку, звiдти повернув у лiсок i йшов, збиваючи з кущiв росу. З боку Винникiв показалися водонапiрнi башти, а далi – левади, вкритi кучерявою молодою отавою.

Пастухи гнали корiв, плугатар, повйокуючи на коней, орав стерню на обочинi, жiнки з граблями виходили на загони скошеного вiвса.

Люди ставали до працi. А здалеку линула пiсня, стелилася над землею, губилась, знову тихо бринiла й гасла.

По полю ходжу, по полю броджу —
Нема нi стеблинки…
Ой, бiда менi у тiй сторонi,
Бо не маю родинки…

Це той чоловiк, який з косою сховався у видолинку, проспiвав тужливо i зник разом з пiснею. А пiсня струсила росу з трав, з гiлок крушинових кущiв, прозвучала й затихла, мовби й не було ii – простоi, сповненоi звичайного селянського горя. Напевно, й ковзнула б по схилах, i всякла б у землю – безслiдно, та не пройшла мимо Антона – зачепила. І вiн вслухався, а вона бринiла уже в його пам’ятi.

Хтось створив цю пiсню, хтось вирвав шматок душi й пустив мелодiю мiж людьми. А вони день за днем, тиждень за тижнем, вiд першоi хвилини й до останньоi з цiею пiснею тут, на полi. Їхня пiсня, iхнi клаптi поля, iхнiй пiт, тут вони зустрiчають перший промiнь сонця, тут вчаться говорити, закохуються, обвiянi запахом полину й чебрецю, тут i вмирають, на цiй пiснiй скибi землi. Все життя втупленi поглядом у землю, не розгинаються, щоб глянути на небо, вони спiвають пiсню, журбою мережану, спiвають для себе.

Антiн стояв на краю поля пiд лiсом, не зважуючись пiдiйти до хлiборобiв. Вчорашня розпука, почуття самотностi здавались йому мiзерними й жалюгiдними перед iхнiм життям. Учорашня розмова з Мохнацьким викликала тепер на його обличчi скептичний усмiх. Дисертацiя! Кому це потрiбне? Може, цим людям допоможе розiгнути спини й глянути в небо? Наука задля науки чи наука заради життя?…



Антона завжди тривожила й дiймала пiсня. Вiн чув пiснi у дитинствi вiд матерi, сам iх спiвав, чув iх, веселих, а iнодi до слiз тужливих у горах, i завжди вони залишали в серцi слiд, невисловлене почуття. Але ця – тиха й така безнадiйно болiсна – вдарила хвилею в Антоновi груди, розкрила затягнутi полудою очi i дала збагнути, що ii творцям не допоможе його наука. Навiть не дiйде до них. Вона прошелестить листками пiд пухлими пальцями вчених, промайне перед iхнiми вицвiлими очима i загубиться в купах макулатури. А хлiбороб i далi гнутиме спину й спiватиме своеi – не Антоновоi пiснi…

Дотепер був певен, що всi нещастя, якi доводилося бачити на власнi очi – все це плiд некультурностi, неосвiченостi простого люду. А сьогоднi всi цi уявлення, ще раз зiткнувшись з дiйснiстю, лопнули, як мильна булька. Стоси книг i товста тека з сiлезькими матерiалами лежали на поличках у книжковiй шафi й насмiхалися з нього – байдужi до людського горя, як усi надбанi знання.

Антiн зрозумiв це всiм серцем, i якоюсь порожнечею вiйнуло в грудях. Не стало там того, чим жив досi, чим страждав, на що надiявся, чим заповнював кожну прогалину в часi. Хтось це забрав i замiсть того не поклав нiчого.

Минали днi, а вiн переглядав газети й годинами лежав, втупивши погляд у стелю.

Та одного разу майнула повз вiкно висока постать Владека. В першу хвилину Антiн зрадiв: поговорить, подiлиться з ним думками. Але одразу ж уявив переможний вираз Владекових очей. Уявив його бiля себе: Владек поплескуе по плечу й зухвало докоряе: «Ми приходили до тебе, де ти волочився?»

А дзвiнок деренчав.

«Треба забути все до крихти. Не можна тепер з ним зустрiчатися».

Вибiг у коридор i сказав до Мацiйовоi:

– Мене нема дома, я кудись поiхав.

Чув, як Владек спитав здивовано:

– Знову поiхав? Назавжди?

У Владековому запитаннi звучала нотка радостi.

«Хай буде так… Я стою вам на завадi, мене немае», – гiрко подумав Антiн i махнув рукою.



Владек повертався вiд Антона збуджений, але заспокоений. Все! Вiн сьогоднi освiдчиться Юлi. Владек уже давно розмовляв з Мохнацьким i мае вiд нього, так би мовити, батькiвську згоду. Ця розмова вiдбулася-таки на початку семестру.

Часто пiсля роботи Мохнацький любив поговорити на теми, якi зовсiм не стосувалися науки. Про мисливство, якщо надворi зима, влiтку – про рибальство, притому вiн нiколи не рибалив i не полював. Владек радо пiдтримував такi розмови. Йому здавалося, що вони зближують його з професором. Воно й справдi так було. Мохнацький iнодi згадував покiйну дружину, а тодi обов’язково говорив про Юлю – ii копiю. Владек пожвавлювався, i професор помiчав, що його асистент не байдужий до Юлi.

Але якось зайшла розмова про Кривду. Мохнацький запитав, чому вiн не заходить, що з ним. Вiн же привiз iз Сiлезii цiкавi матерiали. Чи працюе над ними? І взагалi що вiн зараз робить? Владек вiдчув у голосi професора теплу турботу про Антона, i це його занепокоiло. Довго не думаючи, вiн збрехав, що Кривди у Львовi немае. Професор пошкодував. Було б добре, якби Кузьмiнський довiдався про його адресу. Владек промовчав.

– Мудрий хлопець, проте я не можу його зрозумiти, – промовив професор сам до себе. – Та-ак… Але й ви чомусь останнiм часом не заходите. Посварились, чи що? – пiдморгнув багатозначно.

Владек просiяв. Слава Богу, Мохнацький змiнив тему.

– Нi, пане професоре, – зiтхнув вiн, опускаючи очi. – Нi. Але коли вже так розмова повернулася, то… як сказати… – Владек постановив собi сказати саме тепер. – Усе виходить не на жарт.

– Ого! То це поважна причина! – засмiявся Мохнацький. – Напевно, у вас горе, а в когось смiшки.

– Та нi! Здаеться, нi… Юля прихильна до мене…

– І вiн не приходить! Дивiться на нього!

– Я ж не знаю, як ви…

– А що я? – тут професор пiдвiвсь i задумався. Тiнь майнула в його очах. – Що я?…

Владек схопився з крiсла.

– Щиро дякую, професоре… Я… я дуже…

– Ви дуже приемно схвильованi, – докiнчив Мохнацький улюблену фразу свого асистента.

– О, так…

Пiсля цiеi розмови Владек довго ходив сам не свiй. Що робити? До приiзду Антона iз Шльонська все так добре складалося. І принесло ж його! Ще тодi, в садочку, Владек зрозумiв, що Кривда став серйозним суперником. Вiн бачив, як Юля кинулась йому навздогiн, а потiм зайшла до хати, залишивши його самого в саду. Знав: вони зустрiнуться. Та як цьому запобiгти? Розказати iй про сестру Антона – неможливо. Йому? Так, Антоновi. І вiн пiшов до Антона, щоб розкрити товаришевi страшну таемницю, хоч вона, може, i уб’е його.

Владек повертався вiд Антона задоволений. Добре, що його не застав удома. Все-таки прикро було б казати йому правду. Тепер вiн знае, що робити.

Напахчений, гарний i шляхетний, вiн прийшов пiсля довгого часу до Юлi. Вона не зрадiла його появi, але й не виявила незадоволення. Їй тепер було байдуже до всiх. Юля вже не чекала на Кривду. Минали осiннi днi, вiдриваючи один за одним календарнi листки – тихо, мляво, спокiйно. Антiн не приходив. Спочатку нетерплячка, потiм ображена гордiсть, врештi, тупа байдужiсть зморювали душу дiвчини. Запитувала себе, чи справдi любить. І залишалося це загадкою, такою дивною й нерозгаданою, як i сам Антiн. Професор часто згадував Кривду. Юля тодi насторожувалася, але довiдувалась тiльки про одне: дивний Кривда знову зник. Що вiн задумав? І завжди Мохнацький закiнчував тим самим резюме: «Ця людина з’явиться знову, може, й обiдрана. Але здивуе всiх нас».

Владек почав приходити до Юлi щодня. Вiн брав ii за руку й говорив про своi почуття. Юля немов не чула його палких освiдчень. Аж одного разу, покликаючись на батькову згоду, Владек запропонував iй вийти за нього замiж.

«Батько погодився? А вона що, батькова власнiсть, рiч, про яку можна домовлятися й торгуватись?»

Схопилася. Наiжена i гнiвна, з огидою дивилась на Владека.

– Ідiть… Ідiть! І не приходьте бiльше!..

Кузьмiнський повертався розбитий, пригнiчений. Ішов бiчними вуличками, щоб не зустрiти нiкого iз знайомих.

Юля стала мовчазною й дратiвливою. Це привернуло увагу професора. Нiжна i навiть насмiшлива в розмовi з батьком, сповнена романтики i фантастичних мрiй, спiвуча, по-нiжному дбайлива й закохана у квiти й музику – таку любив i такою Мохнацький звик бачити свою дочку.

Вiд якогось часу Юля почала замикатись у своiй кiмнатi, i професоровi не раз доводилося довго просити, щоб вона вiдчинила дверi чи вiдiзвалась.

– Чим ти займаешся? – питав суворо.

Здебiльшого мовчала, мовчки показувала на музичну лiтературу або коротко вiдповiдала, що готуеться з теорii.

Це турбувало Мохнацького. З кiмнати Юлi часто долинали не монотоннi звуки складних гам, а якiсь невiдомi мелодii або улюблена материна пiсня «Пасла Касенька круфкi две…», а деколи ii власнi iмпровiзацii – тужливi, уривчастi, як схлипування.

Професор вирiшив поговорити з дочкою. Почав з докорiв. Перед ним стояла вона, Юля, але холодний блиск ii чорних очей i виструнчена, незалежна поза робили ii далекою, майже чужою.

– Я хочу з тобою поговорити, доню, – сказав, як мiг, лагiдно.

– А я не хочу говорити, татку, – вiдповiла жорстко, не дивлячись йому в очi.

– Як ти смiеш так вiдповiдати? – сторопiв професор.

– Татку, я прошу тiльки одного: не стеж за мною, не перевiряй, чи я дома. Я цього не хочу.

– Але ж я твiй батько! Як ти можеш розмовляти зi мною таким тоном? Якби жила мамуся… Хiба я не вiдповiдаю за кожний твiй крок?

Юлинi губи склалися в глузливу гримасу.

– Я вже сама можу вiдповiсти за своi вчинки. Ти забуваеш, татку, що я доросла.

Професор глянув на дочку, нiби побачив ii вперше. І справдi… Коли це все сталося? Адже ще недавно бiгала по кiмнатах галасуючи, заважала йому працювати, просила розповiсти щось цiкаве. Тепер стояла перед ним вродлива дiвчина, доросла i чужа.

– Але чому? Що сталося? – розгублено, здавленим вiд болю голосом спитав професор ледве чутно.

Цей тон розтопив затаену образу в серцi дiвчини. Рiзко, але вже без льоду в голосi спитала:

– Ти давав Владековi згоду на одруження зi мною?

Старий хитнувся, як вiд пострiлу над вухом.

– Яке ти мав право говорити вiд мого iменi? – пролунав ще один пострiл.

– Але ж, доню! Я не казав йому нiчого! Я не давав нiякоi згоди! Це смiшно навiть… – професор безпорадно оглядався, немов шукав пiдтримки, але нiчого не було, а за вiкном тiльки шумiв вiтер i стукотiли у шибку краплини дощу…

– Послухай мене… Тiльки сядь бiля мене, як колись… бiля свого татка. Я не можу так… не можу. – Вiн схилив на руки голову й зiтхнув. – Хiба я мiг знати, що вiн такий негiдник?

Серце Юлине стислося вiд жалю. Вона припала до батькових колiн, даючи сльозам волю.

Мохнацький розповiдав про свою розмову з Владеком i бачив по Юлиному обличчю, як вона ненавидить Кузьмiнського. Не розумiв. Таж виходила до нього, зустрiчалася. А тодi, коли пiзно прийшла, хiба не з ним була?

– Донечко, признайся менi, як матерi, ти любиш когось?

Припавши голiвкою до батькових колiн, Юля втiшала його, але таемницi своеi не могла зрадити, хоч i дуже бажала.

– Не питай, татусю, не питай тепер… Колись, колись скажу…

Професор погладив ii хвилясте волосся i просив прощення, хоч i сам не знав, що саме повинна пробачити йому доня.




V


Антiн переглядав газети, стежив за дiяльнiстю галицьких партiй. Найбiльше його цiкавила робота «Просвiти». Якщо ця органiзацiя виправдовуе свою назву на дiлi, то в ii роботу варто включитися.

Уже в третiй газетi читав одне й те саме оголошення: у будинку «Просвiти» – засiдання. Запрошуються делегати вiд усiх фiлiй. «Чи не пiти?»

У просвiтянську резиденцiю на площi Ринок заходили рiзнi люди. Сiльськi iнтелiгенти в пильовиках i капелюхах, подекуди селяни в солом’яних брилях. Вони зупинялись у вестибюлi i встрявали в дiловi розмови. Говорили про читальнi на селах, про школи. Їх зустрiчали, по-дружньому всмiхаючись, розпитували про повiтовi новини. Антiн почував себе нiяково. Стояв на сходах, спершись на поруччя, i вагався: залишатися чи йти геть? Враз вiн побачив знайоме обличчя. Молодий чоловiк пильно й допитливо дивився на Антона.

– Пробачте, – пiдiйшов той, – чи не ви колись перед тiею колотнечею в залi Копернiка кидали доволi радикальнi реплiки?

– Щось було подiбне, – зрадiв Антiн, що е з ким заговорити. – А ви також там були?

– Аякже! Хiба не пригадуете, збори вiв, головував. Пригадали? І вам неприемна така зустрiч, напевно.

– Чого ж би… – зам’явся Антiн.

– Так, так… Але зрозумiйте, що сама публiка примусила i мене так повестися з вами. Не треба ховати в серцi образи. Це було так давно, i такi ми були тодi наiвнi. А зараз… Мушу признатися, що в тодiшнiй нуднiй компанii «Студентськоi громади» ви з’явилися як свiжий вiтер.

– О, це схоже на комплiмент, пане Вербицький.

– Нi, справдi, – притиснув руку до грудей спiврозмовник, як давнiй знайомий, привiтно дивлячись в очi Антоновi. – А що ви зараз робите?

– Те, що й ви. Прийшов послухати.

– Та я тiльки мимохiдь. Хотiв узяти репортаж для газети. Тут, скажу вам по щиростi, нiчого нема цiкавого. Читають реферати, звiтують, добиваються грошей для сiльських читалень i нiколи iх не отримують. Є робота кориснiша. Думаю, ви кудись належите?

– Нi, нiкуди не належу.

– О, це цiкаво. Тепер таких у Львовi зi свiчкою вдень не знайдеш. Може, вийдемо, пане-товаришу, поговоримо, чи ви…

– Менi однаково. Можемо вийти.

На вулицi розговорилися. Орест Вербицький уже два роки працюе в апаратi УНДО.[10 - Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання, нацiоналiстична партiя.] Робота кипуча. Це не студентськi органiзацii. Тут вирiшуються справи полiтичного характеру. Якраз тепер передвиборна гарячка. Треба вiдстояти до сейму свою людину. Це велика справа – мати в сеймi представника вiд украiнцiв. Добре було б, якби Кривда захотiв узяти участь у передвиборнiй кампанii. З таким ораторським хистом, з таким запалом! Ну, як?

Антiн не довго вагався. Якщо вiн уже вирiшив влитися у полiтичну роботу, то це найкраща нагода, щоб почати. Домовилися зустрiтися наступного дня на Трибунальськiй.



На Трибунальськiй щодня дзвенiла келихами кав’ярня «Нафтула». Тут не просто пили вино i пиво. У наповненому пахучим цигарковим димом залi «елiта» польськоi й украiнськоi нацiй намагалися вирiшувати за столиками долю своiх народiв.

Сидiв i Антiн за гальбою пива й прислухався до розмов. Тут однi вiдстоювали «чистоту нацiй», iншi пропагували високу шляхетнiсть. Про майбутнiх сеймiвських послiв говорили так, як про приправу до котлет або про пiну на пивi. Всi суперечки точилися навколо нiмецько-польського договору. Ім’я Гiтлера не сходило з уст. Кожен крок нового «Наполеона» викликав захоплення в людей, якi за столиками кав’ярнi розв’язували полiтичнi питання.

Тут велися запеклi дискусii, поляки ображали украiнцiв, а украiнцi полякiв; iнодi дзвенiли бокали вiд ударiв кулаками об стiл, але всi дружно пiднiмали тости за розумну зовнiшню полiтику уряду Речi Посполитоi.

Антiн днями просиджував у кав’ярнi. У нього складалося враження, нiби вiн виступае в ролi олов’яного солдатика. На другому тижнi такоi «дiяльностi» йому хотiлося все кинути. Майбутнiй посол, за якого вiн повинен був агiтувати, напевно, також отак сидить i запивае вином пишнi фрази. Але посла Антiн не бачив, i вiн його мало обходив. Хотiв знати, в чому полягае практична дiяльнiсть УНДО. І ось вона майже вся тут. Або така, як тут. Не мiг спокiйно слухати, як представники украiнських партiй розпинаються за Гiтлера. Парадоксальним виглядало те, що присутнi тут поляки схвалюють договiр свого уряду з державою, яка насильно германiзуе жителiв Сiлезii i Полаб’я.

Почав розумiти одне: все котиться в якусь прiрву, брудний вал води захоплюе з собою бiльше й бiльше рiчок, потокiв, i зупинити його вже нема сили.

– Це збiговисько ренегатiв, ми повиннi сказати iм про це вголос! – кипiв, розповiдаючи Вербицькому про своi враження.

Вербицький зацитькував. Вони, представники легальноi партii, не мають права виступати проти полiтики уряду.

– Ми займаемось питанням не перетворення, а тiльки вдосконалення суспiльного ладу. Вам треба це зрозумiти.

– Я розумiю, – вiдповiв Антiн рiзко. – Ми змiцнюемо iснуючий лад.

– Не зовсiм так. Усуваемо вади, здебiльшого нацiонального характеру.

– Збираючи по дорозi крихти зi столу Мосцiцького, – додав Антiн.

Інтелiгентне обличчя Вербицького спалахнуло рум’янцем обурення.

– Ну, це вже, знаете, пасквiль! Ви як хочете, революцiею?

Антiн не чекав такого запитання. Але воно само i без Вербицького постало перед ним. У пам’ятi зринув образ скривавленого демонстранта. Антiн знову почув його передсмертний крик: «Хай живе революцiя!»

– Не знаю, – промовив сам до себе. – От якби виступити в пресi, довести, переконати, зупинити каламутний потiк…

Пiсля довгоi перерви Антiн розкрив папку з сiлезькими матерiалами. Перегорнув сторiнку, узяв ручку…

На другий день зайшов до редакцii «Дiла» зi статтею «Господарi своеi землi». З редактором Антiн уже був знайомий. Якось вони з Вербицьким пропонували йому написати репортаж про пiдготовку до виборiв.

Редактор зустрiв Антона ввiчливо.

– Щось актуальне? – спитав, беручи рукопис.

– Навiть дуже.

– Тодi зайдiть, прошу вас, десь так через тиждень.

Завжди в недiлю до обiду Антiн проводив час зi своiм гiмназистом. Багата мiщанка готова була вiддати що завгодно, аби тiльки вивести свого ледачого сина в пани. Антоновi було вигiдне таке мiсце. Обiди й непогана плата. Поки знайде роботу.

У найближчу недiлю пiсля розмови з Вербицьким Антiн потрапив у халепу. Вiн вийшов з брами й попрямував було до свого учня, як несподiвано побачив бiля Волоськоi церкви великий натовп. Народ збiгався, кожний намагався протиснутись досередини, площа заповнювалася. Антiн пропхався й побачив: кiлькох чоловiкiв оточили молодi хлопцi. Один з оточених говорив з вiдчутним росiйським акцентом:

– Я ще раз вас питаю, чого вам треба?

– А треба, – гукнув хтось йому, – щоб ви, православна московська псявiро, вiдспiвали греко-католицький гiмн перед храмом Божим!

– Отак, – викрикнув iнший, – я буду спiвати, а ви за мною. Починайте: «Бо-о-о-же вели-и-кий, едини-й, Ру-усь-Украi-i-ну хра-ни-и…» Ну, чого мовчите, собаки?

– В морду iх! – почулось з гурту.

Антiн не бачив, хто це сказав, але голос був знайомий.

Той самий з оточених говорив все ще спокiйно:

– Це якесь хулiганство, господа! Ми знайдемо правосуддя!

– Правосуддя? Погань московська! – закричали напасники. – Дайте йому правосуддя! – Хтось кинувся до нього i вдарив у лице.

Кривда прикипiв до мiсця. Це був Вербицький. Антiн рвонувся, схопив Вербицького за руку й, викручуючи, повернув до себе.

– То це ти так виборюеш права для народу, худобо! На! – І щосили гримнув кулаком по зубах.

…Побитий вертався Антiн додому, закриваючи хустиною криваву рану на чолi. Але фiзичного болю не вiдчував. Душу роздирало почуття безпорадностi, безвихiдностi. Все брехня, всюди фальш i обман. Куди подiтися?

Сидiв за столом i зцiплював зуби, щоб не закричати вiд безсилоi лютi. Аж тепер вiн почав натрапляти на слiд правди. Знаходив кiнець у заплутаному клубку. Перед очима – змову зморенi селяни Сiлезii, зiгнутi хлiбороби на позальнiвських полях, дяк Пантела i мiняйло сiллю, а проти цих злидарiв – набундюченi пани з «Нафтули», пихатi полiтики з кав’ярень i молодi ундiвцi, якi вiдстоюють своi iдеi мордобоем. І над усiм цим – пiсня, однаково безрадiсна над Вiслою i Днiстром.

Всi нацii свiту подiбнi, бо у всiх е гнобленi верстви. І нема рiзницi, якому народовi вiддати себе. Аби тiльки приниженим, зневаженим, голодним.

І тут, зупинившись на роздорiжжi, Антiн виразно побачив одну дорогу й жахнувся.

Революцiя?!



Прозорi золотi днi пiзньоi осенi змiнилися на похмурi, сiрi, холоднi. Олов’яне важке небо трусило над Львовом снiжинки перших посланцiв ранньоi зими.

Антоновi довелося скрутно. Мати гiмназиста вiдмовила йому в заробiтку. Це заскочило Антона несподiвано. Ще за день до скандалу бiля Волоськоi церкви господиня була дуже привiтною i почастувала його багатим обiдом – син принiс iз гiмназii добрi оцiнки. Бо то одразу видно мiцну руку репетитора. Наступнi три днi Антiн не заходив, чекав, поки затягнеться рана на чолi. Прийшов у четвер i, не розумiючи, в чому справа, зустрiвся з непривiтною господинею.

– Вибачте, я не був цi днi… Хорував, – почав було, але панi зневажливо махнула рукою.

– По вашому чолi видно, що хорували. Ви мусите знати, прошу вас, що ми також читаемо газети. Дивiться! – вона подала йому вчорашнiй номер «Дiла».

Не розумiючи нiчого, Антiн розгорнув газету.

– Отут, – тицьнула панi пальцем на невелику статтю «Бешкет бiля храму Божого».

Пробiг очима. Стаття була пiдписана Вербицьким. Автор розповiдав, що якiсь люди, очевидно, росiйськi емiгранти, якi е членами москвофiльського «Общества русских студентов», зчинили бiйку з украiнцями. Серед них був i колишнiй студент унiверситету, людина без певних занять, Кривда, який побив до кровi одного з украiнцiв.

– Ви не будете бiльше вчити мого сина! – зневажливо процiдила панi.

– Яка пiдлiсть! – сказав.

Того ж таки дня зайшов до редакцii «Дiла». Редактор зустрiв його з удаваною ввiчливiстю й саркастичним гумором.

– Явився герой дня! Ха-ха! Герой у каламутному ореолi слави. Про вас пишуть газети! Я двадцять лiт працюю в пресi, i ще нiхто й не гавкнув. Як це вам удалося?

Антiн ледь стримував у собi шалену лють. Вiн вступився за людей, а цi дiлки, щоб змити з себе провину, зараховують його до найреакцiйнiшоi партii москвофiлiв-монархiстiв, чiпляють йому полiтичний ярлик i в такий спосiб дипломатично, пiдло й хитро розправляються зi своiм противником. Читайте, громадяни, i бережiться його! Це не благородна людина, яка боронить покривджених, це навiть не звичайний хулiган – це представник партii! Зачиняйте перед ним дверi в порядних домах, у редакцiях i будь-яких органiзацiях взагалi. В Антона було нестримне бажання затопити редакторовi кулаком у набрякле обличчя. Процiдив крiзь зуби:

– Ви маете на увазi пiдлий виступ Вербицького?

– Навiщо говорити непристойностi? – не мiняв тону редактор. – Ми все ж таки iнтелiгентнi люди. Не гарячiться. Я добре знаю, як усе було. Вiрнiше, здогадуюся. Ви повелися по-лицарськи, влiпивши Вербицькому в лице. Нiхто не заперечуе, що вiн – хам, а ви – чесна людина. Все зрозумiло. Тiльки знайте, що полiтика, з якою й ви вже встигли зв’язатися (маю на увазi вашу роботу в УНДО, а не мордобiй), мае своi закони. Вербицький i його товаришi зробили дурницю. Але вони офiцiйнi особи. За це могло перепасти нам усiм. У нас багато противникiв. «Украiнська партiя працi» перша схопилася б за цей факт i гризла б нас до скону. Та нагодились ви. На щастя Вербицького й на ваше нещастя, ви вдарили його. Отже, свiй поличник окупив вiн з процентом: крiм уникнення всяких небажаних розмов, вiн одержав ще гонорар за статтю. Ви зрозумiли що-небудь?

– Я все зрозумiв, добродiю. А на статтю я напишу спростування. І майте на увазi, це не буде приемним нi Вербицькому, нi тим, хто його пiдтримуе.

– Не будьте наiвнi, пане Кривда, – вiв далi тим же масним тоном редактор. – Вашоi статтi тепер нiхто не надрукуе. Програв той, хто спiзнився. Вам треба трохи принишкнути, а потiм, потiм усе забудеться i…

– Як з моею статтею? – змiнив Антiн тему розмови.

– Ах, правда, ваша стаття! Ви – новатор, приймiть мiй комплiмент. Допис дуже оригiнальний. Знаете, зробити таку екскурсiю вiд Сiлезii до Львова в однiй статтi не кожний змiг би. Тiльки, дозвольте спитати, яке ви маете вiдношення до полiтичних партiй, тобто вiд чийого iменi ви говорите? Я знаю, ви ще не були членом УНДО, лиш симпатизували.

– На щастя, так. Це симпатизування було найдурнiшим перiодом у моему життi. Нi до яких партiй не належу i нi вiд чийого iменi не виступаю.

– Ага. Безпартiйна одиниця, виходить. А може, нову думаете створити, i ця стаття стала б, так би мовити, ii програмою, так? Чи можна довiдатись, як ви назвете цю нову партiю?

– Я iгнорую ваш тон, добродiю. Гадаю, що нема потреби творити нових партiй, iх i так забагато.

– Гм… Та це ваша справа… Але тон статтi надто абстрактний, розумiете, нема, так би мовити, полiтичноi конкретностi. Такий тон наштовхуе нас на думку, що ви хочете або блиснути своею вченiстю i зробити тим самим ефект, або завоювати газетну популярнiсть для… тiльки прошу не образитися… для заробiтку…

Хвиля кровi вдарила в обличчя Антоновi. Саме те, в чому вiн сам собi не смiв признатися, кинули йому тепер у вiчi. Втрата единого заробiтку в мiщанки на вулицi Чарнецького… Вчора приходили по плату за свiтло… Мацiйова мовчки жде грошей за квартиру, iсти нема чого. Старе пальто, а зима на носi… Так, думка про заробiток була.

Редактор з-пiд окулярiв придивився до його вбогоi одежi.

Образа стрясла всiм тiлом Кривди, але, опанувавши себе, вiн вiдповiв твердо:

– Так, для заробiтку.

Тодi редактор дугою пiднявся з-за столика i вже без солодкавостi в голосi сказав уiдливо:

– Коли так… то я радив би вам пiти на бiржу працi.

Антiн ступив крок до редакторського стола. Редактор, збентежений лютим поглядом спiврозмовника, сiв у фотелi й механiчно почав гортати папери.

– Так, – почув вiн крижаний, сповнений ненавистi голос. – Так. На бiржу працi. Тiльки не на бiржу совiстi i душ! Вiддайте мiй рукопис.

Редактор мовчки, не пiдводячи очей, подав Антоновi складенi вдвое аркушi паперу i лише тодi глянув перед себе, коли з грюкотом зачинилися дверi.

Антiн зайшов на пошту, вклав статтю в конверт i без усякоi надii вiдiслав ii на адресу тижневика «Рада», органу Украiнськоi партii працi. Не хотiв ii нести додому. Змучений i розчарований, поплентався на Руську. В кишенi дзенькало два мiдяки. Нагадували про завтрашнiй день.

Налiтав снiг. Холодний вiтер проймав до кiсток. Снiг чимраз бiльшими пластiвцями залiплював очi. Проходячи повз ратушу, Антiн звернув увагу на невисокого чоловiка в одежi сажотруса. Обличчя його досi нiде не бачив, але воно було таке знайоме, що Антiн мимоволi зупинився, вдивляючись. Сажотрус, не розумiючи погляду Антона, двiчi оглянувся i знизав плечима. Антiн зупинивсь i дивився вслiд, поки сажотрус не зник за рогом вулицi.

– Де я його вже бачив? – спитав себе.




VI


Часто бувае: нав’яжеться якась мелодiя, i нiяк ii не позбутися. Інодi обличчя незнайомоi людини весь час постае перед вашою уявою. Ви не знаете, де вам доводилося ii бачити. Можливо, що нiде й нiколи. Проте мозок працюе, пригадуе, ви питаете себе: хто б це був?

Так i Антiн не мiг викинути з пам’ятi обличчя людини в одязi сажотруса. Очi, погляд i особливо лiнiя вуст були йому звiдкись добре знайомi. Антiн пригадував своiх друзiв, знайомих вiд самого дитинства, але цього мiж ними не знаходив.

Минув тиждень з того часу, а образ не забувався. Це доводило Антона до злостi на самого себе. Стiльки задумiв зароджувалося останнiм часом, i на тобi – скалкою застрягла думка про якусь випадково зустрiнуту людину. І нарештi Антiн згадав. Це було смiшно й безглуздо. Голячи якось худi щоки перед дзеркалом, вiн побачив, що його власнi уста й високе надбрiв’я такi самi, як у цього сажотруса. Голосно засмiявся з такоi подiбностi й перестав думати про нього.

Роботи в Антона було тепер дуже багато. Порвавши зв’язок з ундiвцями й редакцiею «Дiла», вiн нiби очистився вiд чогось неприемного, липкого, немов звiльнився вiд тягаря, що довгий час пригнiчував думку. Перед ним вiдкрилося все багатство сiлезького матерiалу.

Цiлими днями Антiн сидiв над матерiалом. Скромнi назви рiчок, сiл, озер, навiть окремих горбiв чiплялися за пожовклi, крихкi сторiнки неписаноi багатотомноi великоi iсторii слов’ян, просили пiдняти важку ii обкладинку i заглянути в далеке минуле. Щось зовсiм нове, невiдоме людям обiцяли розказати i все ще лежали перед Антоном – загадковi, нiмi, нерозгаданi iероглiфи.

Найлегше далось те, на що наголошував Мохнацький: особливостi сiлезького дiалекту були дослiдженi. А топонiмiка лежала мертвим багажем.

Антiн насмiлився написати ще одного листа професоровi Траутману в Прагу. Просив вислати деякi тлумачнi словники, послав список назв, про якi важко було сказати, чи вони е чисто нiмецькi, чи скалькованi зi слов’янських. Сам копався в нiмецьких i польських словниках, часто вдавався до староруських пам’яток.

В кiмнатi вiяло холодом. Уже чотири днi не кидав у пiч вугiлля, вiкно покрилось товстим горбкуватим шаром криги, сивий iнiй виступив на вогких стiнах.

Усi грошi вийшли. Мацiйова не показувалася до Антона. Знала, що ii вiдвiдування нагадують йому про борг. Один тiльки раз спитала, спитала i пошкодувала, чи в нього немае хоч злотого. Антiн сидiв закутаний у пальто i з винуватим виразом мовчки заперечив.

Треба шукати роботи, далi нема чим жити. На тумбочцi лежав кусень хлiба i двi грудочки цукру. Це вечеря. На снiданок нема нiчого. Можливо, що у фiлii державноi гiмназii на Рутовського дадуть кiлька годин або хоч порекомендують невстигаючого гiмназиста.

Задеренчав дзвоник. Антiн не поспiшав вiдчиняти, до нього ж нiхто не приходить, не квапилася й Мацiйова.

«Напевно, поштар», – подумав i пiдiйшов до дверей. Морозний вiтер дмухнув сухим снiгом у сiни, у дверi просунулася заснiжена голова листоношi.

– Так довго змушуете чекати пiд дверима, – буркнув.

– А ви кидайте газету в скриньку, – порадив Антiн.

– Та певно, але для вас е ще й переказ, добродiю. Цього в скриньку не кидаю.

– Переказ? – здивувався Антiн. – Переказ?

Це був гонорар з тижневика «Рада». Не пам’ятаючи себе вiд радостi, Антiн накинув пальто й побiг на пошту. По дорозi купив у газетяра останнiй номер «Ради». Пiвтори сторiнки займала його стаття «Господарi своеi землi».

«Вже три днi, як люди читають мою статтю, а я й не знав. Дурень!»

На поштi йому виплатили тридцять чотири злотих. З цими грiшми можна якийсь час перебути. Повертаючись, купив по примiрниковi рiзних газет i поспiшив додому.

– Рушило! Рушило! – говорив уголос, ковтаючи снiгову порошу. – Скiнчилося! Почалося!

Дома перелякав господиню несподiваними окликами.

– Мацiйова! Панi Мацiйова!

– Що сталося, пане? Що з вами?

– Все добре, все чудесно! – вiн закрутив стару довкола себе i потяг ii за руку до кiмнати.

– Це мiй квартирний борг, – казав Антiн, викладаючи грошi перед здивованою господинею, – це на смачний обiд, а за цi, будьте ласкавi, купiть у сусiдiв вiдро вугiлля й оживiть оцю кляту пiч.

Мацiйова дивилася якийсь час на веселого Антона, потiм швидко обернулася i вийшла з кiмнати, витираючи брудним фартухом очi.

Антiн сумно поглянув iй услiд.

– Добра подруго бiдноi моеi юностi… – зiтхнув вiн i взявся до газет, його стаття анiтрохи не була змiнена. Перебiг поглядом заголовки статей в iнших газетах. Здивований, схопився з крiсла: може, це сниться? Майже в кожному сьогоднiшньому номерi писали про його статтю! Нi, це не був сон. Вiн замкнувся у холоднiй кiмнатi, а в газетах друкували вiдгуки на його статтю, вже точилися суперечки.

«Громадський голос» схвально вiдгукнувся про статтю якогось А. Кривди, надруковану в «Радi».

В «Дiлi» була надрукована замiтка пiд заголовком «Сорочка ближча, нiж кожух». Невiдомий автор висмiював Кривду за його благородний жест полабським слов’янам.

Польська «Газета поранна» в кiлькох словах згадала про цiкаву i претензiйну статтю якогось Кривди.

Антiн стояв серед кiмнати розгублений, стривожений. Газета тремтiла в руках.

«Пiти до Владека? – подумав. – Нi, цей нiчого не зрозумiе i не допоможе. До Мохнацького! – Але в грудях щось шпигонуло, защемiло. – Ще не пройшло», – прошепотiв.

Саме в цей час Владек лежав на канапi, переглядаючи свiжий номер «Газети поранноi».

– Це ж про Антона! – схопився. – Хiба вiн тут?

І що пише?

Якусь мить Владек був у захопленнi. Але одразу ж захоплення минуло. Як це так несподiвано Антiн стае вiдомим? Вiдгомiн хвилинноi радостi за успiхи друга змiнився заздрiстю. Очевидно, вiн звiдкись прислав статтю, бо що мiг би робити у Львовi? Але звiдки, де вiн зараз?

Владек вийшов, щоб купити примiрник «Ради» з Антоновою статтею. Прочитав i зайшов до Костельнiцького.

– Як це вам подобаеться? Газети трублять про Кривду.

Костельнiцький пильно поглянув на Владека i знехотя взяв тижневик. Пробiг очима статтю, зупинився на останньому абзацi. Почав читати ще раз. Потiм вiдклав газету i примружив маленькi очi.

– А вам як?

– Правду кажучи, газети мають про що говорити. Це матерiал з його поiздки в Шльонськ. Дивно те, що вiн тут виступае прихильником полякiв.

– О, так! – прорвалося з горла Костельнiцького всумiш iз смiхом. – Це дивне тiльки для слiпих у полiтицi, тобто для вас! Для мене стае все ясним. Хитра бестiя. Чи не варто б ним зайнятися серйознiше? – Останнi слова Костельнiцький говорив для себе. Зиркнув на Владека. Знову глузлива усмiшка скривила його губи.

– Ви своею академiчною головою хоч що-небудь розчовпали з цiеi прокламацii?

– Прокламацii?

– Еге ж. Ви не вiдчуваете тут антидержавного тону, мiй дорогий? Не чуете? Вiзьмiть прочитайте ще раз. Але уважно, вельмишановний асистенте.



Сьогоднi Мохнацькому здалося, що вiн зустрiвся сам iз собою, i на якусь мить злякався свого двiйника. Ще вранцi славiст професор Каменкович при зустрiчi на вулицi повiвся так, наче хотiв перед чимсь його застерегти.

– Дорогий колего, ви знаете, що сьогоднi студенти обговорюють вашi працi на славiстському гуртку?

Мохнацький високо звiв брови.

– Про засiдання знаю, але що…

– Бачите. А ректор, як не дивно, дiзнався про це ранiше за вас. Йдеться про вашу працю «Особливостi мови Словацького».

– Ах, ось що! Так, через неi на мене давно дивляться скоса. Але ж вони помиляються. Я нiколи не був козакофiлом i бунтарських iдей Словацького не торкався. Мене мова цiкавить.

– Шановний колего, ваша наукова думка сильнiша за вас самого. Їх мосць ректор i приснi, а також студенти розумiють вашi працi краще, нiж ви самi.

Мохнацький задумався.

Студенти повiдомили його про засiдання пiд час перерви. До професора пiдiйшов стрункий юнак з чорним волоссям i гострими карими очима.

– Що ви задумали, Сарабаю? – суворо запитав Мохнацький. – По-перше, це нетактовно з вашого боку, що ви не спитали в мене дозволу…

Сарабай, слухач третього курсу, перебив, перепрошуючи за нечемнiсть:

– Ми нiколи не питаемо дозволу в авторiв, бо справа не в особi, а в науцi.

– По-друге, – вiв далi професор, – ви можете мене поставити в неприемне становище.

– Студенти думають, що професор Мохнацький не вiдмовиться вiд своiх праць, якi самi б’ють по рутинi в науцi.

Мохнацький пильно глянув на студента.

– Го, дивiться на нього…

…На засiданнi професор уважно слухав i нервово смикав борiдку. Той самий Сарабай виступае з грунтовним аналiзом його працi. Детально аналiзуючи змiст книги, вiн звертае увагу на те, про що мало думав сам автор. Украiнiзми в творчостi Словацького взятi з уст простого народу. Героi творiв Словацького – поляки з чернi – широко вживають iх у своiй лексицi. Цей прийом, як стверджуе Мохнацький, вiдiграе у творах поета не стiльки стилiстичну, скiльки соцiальну функцiю. Вiн говорить про глибоку спiльнiсть i зв’язок двох народiв.

– Це вам тiльки один приклад того, – зазначуе Сарабай, – як можна навiть на сухому мовному матерiалi дослiджувати соцiальнi явища.

Мохнацький вже не смикае борiдки. Сарабай, не уникаючи його погляду, витягае з кишенi складену газету.

– А ось вам, до речi, цiкава стаття Кривди в останньому номерi «Ради». Прочитайте. В нiй е багато спiльного з творами професора Мохнацького. Як бачите, наука не йде в лiс. А це вже добре.

До кiнця засiдання професор досидiв, але вiн не чув нiчого, заглибившись у читання Кривдиноi статтi.

Пiсля цього професор мав розмову з ректором. Той говорив, що такi засiдання – а змiст сьогоднiшнього йому вiдомий – недопустимi в унiверситетi. Праця Мохнацького iдейно сумнiвна, це факт незаперечний, проте ii автор, професор унiверситету, бере в засiданнi активну участь.

Мохнацький вiдповiв прямо:

– До вашого вiдома, я на тому засiданнi не промовив нi слова. А про своi працi дозволяю говорити, що кому хочеться. Я не жандарм, а вчений.

Дивувався сам зi свого молодечо-бойового настрою.

Повернувшись додому, гукнув збуджено:

– Юлю, Юлечко, iди-но подивися, що наш фiлософ утяв! Хiба я не казав?

Уголос читали статтю i вiдгуки про Кривду в газетах. Кожен по-своему радiв за Антона.

– Напевне, вiн у Львовi, – зробив висновок професор. – Так я думаю. І менi треба з ним поговорити.

– Я пiду до нього, татку.

– Ну, це, здаеться, не випадае, – вiдповiв професор задумливо.

– Я пiду до нього! – сказала Юля твердо, i тодi Мохнацький пiдвiв очi.

– Що це з тобою? Ти вся гориш!

– Нiчого, татку. Вiн у Львовi. І я пiду…

Мохнацький зрозумiв усе. Побачив те, чого нiколи не припускав.

– Як, ти?!

– Так…



Антона приголомшив успiх. В хаосi думок, що нахлинули, вiн спiймав одну, яка, здавалось йому, поведе тiею середньою дорогою боротьби – мiж примиренством i лiвою крайнiстю. Бо куди подiтися? Антiн уже не мiг бути з тими, якi гризлися за своiх сеймiвських послiв у той час, коли по селах лютували каральнi експедицii. Але йти в юрбу безробiтних, якi сновигали бiля магiстату та «Убезпечальнi спулечноi»[11 - Установа соцiального забезпечення.] i час вiд часу пiднiмали вгору кулаки, – за що iх полiцаi рубали шаблями i топтали кiньми, – Антiн вважав безцiльним.

Що робити? Украiнськi гiмназii в Галичинi майже всi позакриванi, шкiл по селах немае, а коли i е, то в бiльшостi польськi; дiти сiлезьких селян ще з колиски вчаться говорити по-нiмецьки, а преса спiвае осанну новому «Наполеоновi», розкриваючи обiйми нiмецькому фашизмовi.

А тут про Антона враз заговорили газети. Вiн раптом вiдчув у собi неймовiрну силу пристрастi, гнiву й силу своiх знань. Вiн спробуе спинити те божевiлля, що огорнуло верховод-полiтиканiв, iнтелiгенцiю. Йому здалося: якби iм вiдкрити очi, то вони ще встигли б повернутись iз слизькоi стежки, що веде в провалля.

Антiн стояв у нерiшучостi: йти до Мохнацького чи нi? Там Юля, туди йому не можна. Але там розумний вдумливий професор, единий можливий порадник, – i треба йти.

Надвечiр вийшов з дому. Як колись перед екзаменацiйним столикам, затремтiв, коли з-за рогу показалася така знайома хвiрточка, густо повита диким виноградом, готичний фасад професорського особняка. Тремтiв вiд думки, що йому може вiдчинити дверi не сам Мохнацький, а Юля або… Владек.

У кiмнатi застав самого професора. Такий, як завжди, – низький, кремезний, з лисою головою, насупленими бровами i чорною борiдкою. Милий, дивакуватий i розумний.

– До мене? – спитав професор похмуро i байдуже, немов Кривда прийшов до нього вперше.

– До вас, професоре. Не впiзнали?

– Чому, пiзнав…

Кривду вразив непривiтний холодний тон Мохнацького. Чому вiн так? Сердиться, що не заходив, чи, може, вiн, Антiн, небажаний гiсть? Чи не краще одразу ж пiти, не сказавши нi слова?

Професор ледве чутно запросив сiсти.

– Я до вас просити поради, пане професоре, якщо ви бажаете мене вислухати.

– Поради? – Мохнацький пiдвiв здивованi очi. – Просити поради?

Кривда пiдвiвся, мнучи шапку в руках, мов хлопчина, що не знае, як сказати, чого прийшов. Професор дивився йому в очi, вичiкуючи. Приглядався до передчасних зморщок на чолi юнака, до його смаглявого обличчя, дошукувався того, що могло подобатися Юлi. Справдi, весь вираз обличчя говорив про впертiсть i наполегливiсть вдачi цiеi людини. Так, вiн мiг сподобатись Юлi. Професоровi теж подобався цей юнак. Вiн готовий був усе для нього зробити, тiльки не вiддати дочку неспокiйному, вiчному шукачевi знегод. І тому, мабуть, загорiвся i померк теплий блиск у зiницях Мохнацького.

Кривда м’яв шапку.

– Я не можу говорити про такi справи тепер… у такiй… ну… Я сподiвався вас побачити iншим. Не можу зрозумiти, чому… То дозвольте iншим разом, якщо…

– Нi, паничу, – професор не зводив з Антона погляду. – Викладай тепер, чого прийшов.

Роздратований тон професора ще бiльше збентежив Антона. Вiн нерiшуче сягнув рукою у внутрiшню кишеню пальта й витяг звiдти жмут своiх записок.

– У мене виникла нова iдея, професоре, i я мушу подiлитися нею з вами.

– Щодо дисертацii? – нiчого не розумiючи, спитав професор. «Вiн цiлком безнадiйний дивак», – подумав.

– Нi, щодо цього матерiалу. Я поки що не пишу дисертацii. З цим завжди можна встигнути. Менi б хотiлося видати невелику популярну книжечку про споконвiчну осiлiсть слов’ян на просторах мiж Вiслою i Одером.

– Я вас не зовсiм розумiю, – знизав плечима професор, сiдаючи в крiсло. Поморщив чоло, намагаючись зрозумiти причину появи Кривди. – Осiлiсть слов’ян? Ви гадаете – Америку вiдкриваете? Цi речi в науцi вiдомi. І взагалi, що це дасть?

– Я не збираюся вiдкривати новий континент, – вiдповiв Антiн роздратовано, забуваючи, що розмовляе з професором Мохнацьким. – Справа не тiльки в осiлостi, хоч i вона ще не зовсiм доведена. В мене виникла думка…

– Ну, так… так. Але звiдки ви вiзьмете такий матерiал, коли у вас дослiджений тiльки пiвденний Шльонськ? Голим польським патрiотизмом доведете, якого у вас, до речi, обмаль. Нiмцi, добродiю, мають свою теорiю, а саме, що ще до германськоi колонiзацii в ХІІ столiттi жили тут германськi племена. Ця теорiя невiрна, ii можна розбити. Але тiльки фактами. А ви iх не маете.

– Є факти! – заперечив Антiн i сам сiв за столом. – Є в мене такi факти, що вiд горезвiсноi теорii Платнера не залишиться й слiду. Ось я захопив у катовiцькiй книгарнi брошуру якогось Шлiммера. Вiн якраз проповiдуе теорiю, нiбито нiмецькi рицарi зайшли колись у незаселену краiну, а слов’яни далеко пiзнiше сюди перекочували. Проте я маю докази, що це не так. Єгоров лише, мiж iншим, згадуе, що в XIV столiттi вiдбулась германiзацiя топографiчноi номенклатури. Факт цей, на перший погляд, нiби нiчого й не говорить. Але треба заглянути глибше. Якi назви змiнювалися i для чого? Є пiдстави догадуватись, що далекi предтечi сучасних фашистiв навмисне германiзували слов’янськi назви рiчок, озер, сiл, добре усвiдомлюючи, що це матиме колись не канцелярське, а полiтичне значення.

– Ну, далi, далi, – зацiкавився професор. – Що далi? Якi у вас факти?

– Я кличу на допомогу як свiдка топонiмiку. Мертвi гори, нiмi рiки й озера заговорять, пiднiмуть завiсу минулого. Я познаходив цiлий ряд нiмецьких назв, скалькованих з слов’янського.

– Ого… Це, знаете, цiкаво, – хитнув головою професор. – Ану, покажiть менi своi матерiали.

Вiн переглядав довгий список коментованих назв. Обличчя його розтягнулось у задоволенiй усмiшцi.

– Непогано… Перевернути старi канцелярськi акти i з пилюки вигребти нетлiннi факти. Нiмцi калькували слов’янськi назви. Як ви до цього додумались? Чекайте, але що це дасть?

– Я про це хотiв з вами порадитися. Тепер немов усi чемерицi наiлися. В кiножурналах – Гiтлер i Муссолiнi. В колах iнтелiгенцii тiльки й розмов про якусь мiсiю Нiмеччини. Це не рак душ, це тiльки зараза, i менi здаеться, що якби авторитетним тоном, переконливо заговорити до них, що слов’янськi народи зовсiм не гiршi, що нiмецький колонiалiзм, а тепер фашизм завжди були i е ворогом слов’ян, показати те, що робилося протягом столiть i робиться тепер на колонiзованих землях, – менi здаеться, що не тiльки iнтелiгенцii, а й урядовi вiдкриються очi.

– І цiею брошуркою зробити переворот у полiтицi, – додав скептично професор.

– Я вiрю, що в даний момент така праця могла б зробити важливу справу. Польський фашизм дае дорогу нiмецькому чоботовi. Отже, треба боротися з фашизмом у Польщi. Хiба антифашистський трактат, обгрунтований науково, трактат, що зачепить нацiональнi почуття, розкрие iсторiю вiковiчноi боротьби слов’ян проти германського засилля, не вплине на тих, хто зараз, може, й несвiдомо, йде в зуби вороговi, як кролик у пащу кобри?

– Я так не думаю, – сказав професор серйозно. – Але робити щось треба. Може, справдi ви започаткуете в науцi протифашистську течiю. Тiльки це полiтика, юначе. Тримайтеся. Нашi водзове[12 - Вождi.] не почнуть танцювати пiд вашу дудку i по голiвцi не погладять.

– Я не буду вас наражати на небезпеку, професоре. І не буду на вас посилатися. Тiльки вашоi допомоги прошу, вашоi ерудицii.

– Радо допоможу вам. Але хвилиночку… Для того, щоб який-небудь видавець випустив книгу пiд вашим iменем, вам треба ще до того десь надрукуватися. Так буде краще. Знаете що? Напишiть розвiдку про топонiмiку без жодного полiтичного забарвлення, i я вмiщу ii у кракiвських «Вядомосьцях лiтерацкiх». Там я дещо вже друкував.

Антiн схопив за руку професора. Але той смикнув ii i знову тим самим пронизливо-недовiрливим поглядом ошпарив Кривду.

– Де ви були весь час?

– Тут, професоре.

– Чому не заходили?

– Не мiг. І не можу вам сказати, чому…

– Дивiться на нього! А я хочу, щоб ви сказали менi правду. Хто до вас сьогоднi заходив?

– Не розумiю. Нiхто не заходив…

– Нiхто?! Як – нiхто? – кинувся професор. – Де ж тодi Юля?

– Панна Юля? До мене? – сторопiв Антiн. – Як…

Професор метнувся до одежноi шафи й накинув пальто. Кривда зупинив його.

– Що сталося? Кажiть же!

– Сьогоднi ми читали вашу статтю i те, що в газетах. І вона щось задумала… Недавно пiшла. Бiжiть, ну, швидко бiжiть! Знайдiть i приведiть ii сюди. Ну, чого стоiте?

Антiн бiг вулицями, не розумiючи, в чому справа. Знав, що Юля десь там, у нього. Але чому, чому? Шарпнув дверi, вбiг у сiни, вiдчинив дверi своеi кiмнати. Бiля етажерки стояла Юля. Великими очима дивилася на Антона, збентежена, вродлива. Чорнi кучерявi пасма вибилися з-пiд шапочки, розкритi вуста готовi були вимовити якесь слово, але в очiкуваннi мовчали.

Розхристаний, задиханий Антiн пiдiйшов до неi i взяв за руку.

– Що… що сталося, Юлю? Чому ви…

– Я прийшла до вас, – промовила вона тихо. – Вам тяжко.

Приголомшений таким навальним щастям, Антiн стояв розгублений. Це було неймовiрно. Гарячими устами припав до ii рук.

– Дорога моя…




VII


На початку листопада з Владеком трапилася пригода, про яку йому нiколи й не снилося. Це було жахливо. На Валах, у самому центрi, до нього пiдступила якась жiнка й вчепилася за руку. Зморене блiде обличчя й погаслi очi страшно дивились у сутiнках на нього, висохлi губи шептали: «Пане, пане!» Владек хотiв вирватися вiд божевiльноi жебрачки i в ту ж мить прикипiв до мiсця. Пiзнав: це була Оленка…

…Оленка прокинулась. Мале вiконце рожевiло, в хату заглянув ранок. Їй щось снилося, проте сон утiк, як тiльки розплющила очi. Тодi згадала все, що сталося вчора, щаслива усмiшка промайнула на устах, очi, сповненi щастя, повернулися в бiк Владека… i одразу ж погасли. Бiля неi не було нiкого. Не повiрила. Схопилася з лiжка, кинулася до сiней, скрикнула. Не було нiкого. Чи не приснилось усе це iй? Безпорадно оглянулась довкола, схлипнула, i гiрка складка залягла в кутику вуст.

– Дурненьке дiвчисько, – прошепотiла до себе, – ти думала, що вiн зрозумiв твое горе, побачив у тобi людину i залишиться з тобою… Нерозумна…

Щось зашелестiло пiд ii руками. Пiдняла край подушки i побачила грошi.

– Заплатив… Змилувався… Милостиню дав i втiк… Втiк, щоб не бачити мене, окаянноi!

І заридала, припавши до подушки.

Змучена, блiда, кволо пiдвелася з лiжка. Побачила себе в дзеркалi. Може, вперше в життi побачила себе такою, якою була насправдi. На неi дивилася не та кокетка, що примруженими очима, закинутою назад головою i вiдкритими грудьми заманювала до себе чоловiкiв, – повнi горя голубi очi з докором i нерозумiнням дивилися з дзеркала на свою двiйницю i питали:

«Що ти зробила з себе, сестро?»

Тремтiла вся i мовчки вiдповiдала:

«А як же жити?»

Читала вiдповiдь, невмолиму, страшну:

«Краще умри».

Здригнулася вiд цiеi думки, затулила руками обличчя й одвернулась.

«Не хочу вмирати, не хочу… Жити хочу!»

Перед очима виникали одна за одною картини пережитого…

Найми в мiстi. Стара панi на кожному кроцi штовхае, немов для потiхи. Так тривало довго. Не витерпiла. Кров’ю з розбитоi губи плюнула в очi панi. Побита, скривджена, ще зовсiм мала, ходить вiд дверей до дверей, просить хлiба.

Знову найми. Їй шiстнадцять рокiв. Молодий пан, дихаючи в обличчя вином, хапае ii в темних сiнях, скручуе руки. Пручаеться. З усiеi сили б’е його в гладке обличчя.

Вулиця. Зима. Голод уже перестав дошкуляти, тiльки тiло стало вже важке; ходити трудно. Бiля ратушi стоiть жовнiр. Темна нiч. Манить його пальцем до себе i хриплим вiд страху голосом шепоче: «Два злотi…»

Здригнулася вiд цiеi згадки. Але в розiрваний ланцюг спогадiв вклинюеться ще одне кiльце, блiде, неясне. Може, це й не спогад, а тiльки сплетiння думок.

…Хата. Мабуть, та, в якiй народилася. Хтось ледь живий лежить на лiжку. Бiльший вiд неi хлопчик дрижить з переляку i тулить ii до себе. А потiм… До хати заходять люди, хочуть ii взяти, але вона плаче, не даеться i кричить: «Антосю! Антосю!» Все забулося, наче в туманi, лише цей крик, цей крик… А далi нитка спогадiв рветься. Що далi було? Хто був цей Антось? Може, брат? Про це iй не говорили. Ще зовсiм маленькою послали в якесь село пасти корови.

Одного дня сказала господаревi:

– Йду до мiста служити.

Їй дали посвiдку з гмiни, i вона пiшла.

…А вчора зустрiла людину. Зустрiчала iх багато i до кожного пiдходила. Як на торговищi. Але цей був якийсь не такий. В очах його таiвся смуток. І, здаеться, саме це не дозволило iй вимагати грошей. Хотiла хоч на хвилину чистого щастя. І вiн iй дав. Як милостиню, як тi грошi, що залишив пiд подушкою. Дав i втiк. Бо вона не людина. Повiя. А вдень з повiею нiхто не хоче розмовляти.

Стояла, повернувшись обличчям до стiни, опустивши руки. Очi втупилися в одну точку.

Враз обернулася. Схопила грошi й квапливо почала складати речi у валiзку. Постукала до господинi, дала iй плату i, не сказавши нi слова, подалась на вокзал.

З провулка вийшов знайомий.

– A-а, цiлую ручки! – обняв ii за плечi. – Куди панянка зiбралася?

– Вступися.

– Хи-хи-хи! Це вiдколи так? – Притягнув ii до себе. – Сьогоднi де?

– Тут! – крикнула i щосили ляснула долонею по щоцi. – Тут! – повторила ще раз i вибiгла на головну вулицю.

Не знала, що робити, куди iхати. Тiльки твердо вирiшила: геть звiдси, кудись далеко, де ii нiхто не знае.

– До Львова, – сказала у вiконце.

…Минали днi i тижнi. Надходила глуха осiнь, почалися холоди, випав раннiй снiг. За малу комiрчину, найняту в однiеi мiщанки на Левандiвцi, вiддала вже останнi грошi. Спочатку ще кликали ii прати бiлизну, тепер i цей заробiток урвався. Щодня ходила шукати роботи. Але марно.

Бiля магiстрату товпилися люди, тиснулися в черзi, вимагали роботи. Закутанi в лахмiття, тупали замерзлими ногами по бруку, махали руками вiд холоду, хто стояв мовчки, хто вголос бубонiв прокляття.

– На бiржу, на бiржу! – чулися щоденно вигуки адмiнiстраторiв.

Одежа Оленчина зносилася. Зимове пальто з заячим комiрчиком ледь прикривало благеньку лiтню сукенку. Але в натовпi безробiтних вона все ще вирiзнялася своiм одягом.

– Панянка також без роботи? – якось спитав ii сусiд у черзi до приймальнi магiстрату.

– Без роботи.

– Давно?

– Третiй мiсяць.

– Ого! Це ще не довго. Пустiть тих, що по роковi.

Мовчала, закусивши губи.

– А ви вже десь працювали?

– Нi, я приiжджа.

– От що я вам пораджу, панянко. Йдiть на бiржу. Там часом дають адреси. А тут даремно стояти, якщо ви нiде не працювали. Пiдiть туди.

Але й на бiржi спитали, де працювала. Не хотiла говорити гiркоi правди. Панок за столом знову повторив запитання. Оленка почервонiла. Їй ще нiколи не доводилося називати вголос свою професiю. Панок ехидно посмiхнувся.

– У панi, здаеться, добра спецiальнiсть. Чого вам треба? Пiдлогу мити?

Верталась голодна, у вiдчаi. Розпука стискала груди. Що робити? Назустрiч iй iшли люди: добре вдягненi, веселi, йшли з жiнками пiд руку. Жовнiри тинялись по вулицях, кидаючи пожадливi погляди на ii блiде, та все ще привабливе обличчя.

Вона вiдводила очi й дивилася просто перед себе. Огида до колишнього ремесла була сильнiшою за голод.

Вечорiло. В кишенi нi гроша. Сьогоднi господиня замкнула комiрчину й викинула в коридор ii шмаття. Якби хто його купив. Але хто купить? Що робити?

Двiрники звозили снiг у вiдкритi люки каналiв. Звiдти клубочилась смердюча пара, внизу шумiла брудна Полтва.

«Туди!» – вирiшила Оленка й перетяла вулицю до вiдкритого люка. Випари сопухом вдарили iй в обличчя. Подумала з вiдразою:

«Нi, тiльки не в таку твань… Життя було брудним, хай хоч смерть буде чиста».

І попрямувала далi. Вийшла на Вали. Ледве переступала з ноги на ногу. Люди проходили, штовхалися. Хтось голосно засмiявся. Їй було байдуже. Ось над’iде трамвай, i все закiнчиться. Але життя ще тлiло в грудях, ще жеврiло бажання жити. Чому вона мусить так рано вмирати? Якби до кримiналу… Там перебула б до весни. А навеснi вернеться на село. В те Загайпiлля, з якого пiшла зовсiм маленькою. Найметься до багача. Заробить грошей i вийде замiж. Вона ще молода… Їй треба жити.

Уявила село, себе в простiй сiльськiй одежi, маленьку хатину, i мрiйлива усмiшка зацвiла на змарнiлому обличчi. Щастя, те невловиме марево, знову майнуло прудкою пташкою перед ii очима.

Як потрапити до кримiналу?

Загорiлись вечiрнi вогнi. Тротуаром назустрiч iй iшов мужчина в пальтi з сивим комiром, у сивiй шапцi. Обличчя його Оленцi було знайомим. Зупинилася. Дивилась великими очима. Пiзнала. Хотiла крикнути, але голос застряг у горлi. Скочила вперед i схопила його за рукав.

– Пане…

– Пся крев, вар’ятка! – кинувся Владек i враз ахнув.

– Я… я Оленка.

Якусь мить стояв як укопаний i одразу ж висмикнув руку, за яку вона вчепилася, мов потопаючий за стеблинку. Оленка не переставала повторювати благально:

– Пане, пане! – i тягнулася до нього.

Довкола стовпилися люди. Жах перед компрометацiею змусив Владека вдатися до крайнiх заходiв.

– Полiцiя! – гукнув.

– A-а, полiцiя! – закричала Оленка, не пам’ятаючи вже, що робить. – Полiцiя? То, може, вона дасть менi шматок хлiба, якщо ти не хочеш? А я гадала – iнший, благородний! На тобi полiцiю! – У вiдчаi люто накинулася на Владека й штовхнула його в груди. – Хами! Всi ви хами! – кричала.

Юрба здивовано гомонiла. Владек зник у метушнi. Полiцай скрутив Оленцi руки. Вирвалася. Вся сила, якою вона повинна була ще трохи жити, зiбралась тепер у ii руках. Раз, другий ляснула оторопiлого полiцая по обличчю, нарештi вчепилася в його комiр i термосила, поки ii зовсiм залишили сили…



Владек повернувся додому збентежений. Бачив перед собою благальнi очi, змарнiлi, запалi вiд голоду щоки, синi пiдкови пiд очима. Їi божевiльний крик i свисток полiцая гналися за ним, переслiдували. Адже вiн мiг врятувати ii, Антонову сестру. Повiдомити про неi братовi. Коли ж бо Владек думав тiльки про себе. Навiть тодi, коли хотiв розповiсти Антоновi про Оленку, не про iхню долю думав, а про себе, про помсту Антоновi. Пригнiчений почуттям власноi негiдностi й докорами сумлiння, Владек не знаходив собi мiсця. Але докори сумлiння заглушала думка, що вiн мусив би признатися Антоновi, де познайомився з Оленкою, про це могли б дiзнатися iншi. Та скiльки вiн може жертвувати собою для Кривди? За вiщо? Хай живуть собi, як хочуть!..

В цю хвилину не стукаючи до кiмнати увiйшов Костельнiцький.




VIII


Казiмiр Костельнiцький завжди був у курсi всiх подiй. Така в нього посада. Вiн блискуче справлявся з обов’язками комiсара мiськоi полiцii. Полiцейськi здiбностi проявлялися у нього досить рано. Ще комендантам гмiнноi полiцii на Покуттi вiн вiдзначався своею невтомнiстю, органiзацiйним хистом i нещаднiстю. Селяни його дiльницi добре вiдчули мiцну полiцейську руку Костельнiцького зразу ж пiсля вiйни. Обшуки по хатах, закривання сiльських читалень, перетрушування бiблiотек у школах i на вчительських квартирах стали звичними.

Костельнiцький мiг не спати по три ночi пiдряд, якщо цього вимагала служба. Цiлими тижнями просиджував iз своiми пiдручними в засiдках, виловлюючи контрабандистiв, якi переносили через кордон румунський спирт.

Промоклi, змерзлi й замученi, постерунковi нишком проклинали свого коменданта, проте запобiгливо всмiхалися перед його клишоногою постаттю та камiнним обличчям з приплюснутим носам i гострими малими очима. Пiд час першоi кампанii каральних експедицiй вiн так вiдзначився, що його перевели на посаду коменданта повiтовоi полiцii, а згодом i до Львова.

Батько Владека познайомився з Костельнiцьким у Коломиi. Двiчi на тиждень Кузьмiнський дозволяв собi невелику розкiш – зайти в кав’ярню на гальбу пива. Вiн часто бачив за столиком коменданта повiтовоi полiцii i ввiчливо йому вклонявся. На всяк випадок.

Комендант завжди поглядав на високого, худого i вiчно зажуреного магiстратського урядовця. Якось вiн навiть зволив запросити Кузьмiнського сiсти поруч i розщедрився на чарку вина. Це здивувало й насторожило Кузьмiнського. Але Костельнiцький був досить привiтним i нi про що не розпитував. Все ж Кузьмiнський бiльше не заходив до «Роми». Проте коменданта, як виявилося, можна було часто зустрiти й на вулицi. І нiколи вiн не проходив мимо, щоб не заговорити хоч би про погоду.

Якось весняноi недiлi Кузьмiнський вiдпочивав у скверику напроти пошти. Бiля нього на лавочцi сидiли хлопцi, Владек та Антiн, i умовляли батька пiти в кiно. Кузьмiнському не хотiлося. Втомлений канцелярiею за цiлий тиждень, вiн волiв радше подихати свiжим повiтрям, пропахлим молодою зеленню. Та незабаром пошкодував, що не послухався хлопцiв. Алеею просто до них наближався Костельнiцький. Вiн привiтно посмiхнувся i м’яко зупинив Кузьмiнського, що наважився було пiдвестися з поклоном йому назустрiч. Владек похапливо звiльнив комендантовi мiсце. Антiн лишився сидiти.

– Шляхетнiсть не виховуеться, вона родиться разом з людиною, – сказав Костельнiцький, ласкаво поплескуючи Владека по плечу. Антiн вловив погордливий погляд полiцая i побагровiв вiд образи.

– Я йду за квитками! – писнув вiн i побiг алеею.

– Вам, певно, не вдалося вiдшлiфувати приймака, правда?

Кузьмiнський дуже здивувався, що комендант так добре знае склад його сiм’i, i не мiг нiчого вiдповiсти на реплiку.

– Звiдки вiн у вас взявся? Може, це син когось iз тих, з якими вам доводилося подорожувати до Мiшкольца?

Кузьмiнський зблiд. Не вiд страху, – арештований вiн був австрiйською владою, – а вiд подиву: чому полiцiя ним так цiкавиться?

– Нi… це приблудна дитина…

– А ким за нацiональнiстю вважае себе ваш названий син?

– Антось, бачите, хрещений у церквi, i я зараз не можу вимагати, щоб вiн вважав себе римо-католиком. Притому я не накидаю йому своiх думок.

– А все-таки?

– В хатi говорить по-польськи, а книжки читае всякi.

– І Шевченка?

– Правду сказати, не знаю.

– А треба, щоб ви знали. За його виховання вiдповiдаете ви перед державою.

Костельнiцький раптом змiнив тему розмови. Заговорив до Владека. Спитав його, як вчиться, похвалив за добрi оцiнки. Пильно дивився, як на це реагуе хлопчина. Йому, видимо, сподобалось, що Владекове самолюбство тiшить похвала.

– А ким би ти хотiв бути?

– Учителем гiмназii! – випалив Владек.

– І тiльки? А мiнiстром не мрiеш стати?

Старий Кузьмiнський незадоволено чмихнув.

– Пробачте, пане комендант, але я нiколи не забиваю дiтям голови кар’еризмом. У нашому станi потрiбно виховувати в дiтей мрii про трудове життя. Вони, одне з другим, повиннi знати, що син бiдного урядовця чесним шляхом мiнiстром не стане. Ну, йди, синашу, i ти по квитки. Вiзьми грошi. Купи й менi.

Владек чемно вклонився, захоплено глянув на коменданта i, ощасливлений його усмiшкою, заспiшив, щоб похвалитися Антоновi.

– Викликае у мене подив те, – холодно процiдив Костельнiцький, – що ви, поляк, прихистили русина, а свого рiдного сина виховуете також не так, як цього хотiла б наша держава.

– Як умiю, – не пiдводив голови Кузьмiнський.

– Послухайте, – зовсiм iнакше заговорив комендант. – Як ви жили – це ваша справа. Іншi були умови, iншi й вимоги до людей. А молоде поколiння буде жити в молодiй Польщi. Воно стане опорою ii могутностi, носiем вищоi культури, i треба прищеплювати молодим не стiльки рабську любов до працi, скiльки вмiння керувати працею iнших. Повiрте, син ваш нiколи вам не подякуе. Я розумiю, вам важко, низька платня, але, якщо б ви хотiли, я радо вам допомiг би. Мене переводять до Львова на роботу. Я неодружений, помешкання матиму просторе. Ваш син кiнчае гiмназiю. Якщо посилатимете до Львова, то можна й до мене на квартиру. Де ж ви знайдете помешкання для нього по стерпнiй цiнi?

Кузьмiнський не повiрив у щирiсть цiеi пропозицii. Вiн уже вiддавна журився, за що утримуватиме хлопцiв у Львовi.

– Я кажу без жартiв, – пiдтвердив Костельнiцький. – Не думайте, що це мiй жест. Я у вас братиму плату, але, розумiеться, по-людськи. Бачите, вас турбуе доля одного вашого сина, мене ж, бездiтного, – доля всiх польських дiтей. І скiльки маю змоги…

– Але ж у мене iх два…

Комендант на хвилину зупинився, немов щось зважував у думцi, потiм:

– Присилайте обох.

Костельнiцький ставився до Владека холодно й давав йому повну волю. Тiльки при кожнiй нагодi заводив з ним розмови на iсторичнi чи полiтичнi теми.

Категорично не любить хлопець полiтики, вирiшив. І це непогано. Це вже е запорукою того, що нiколи не схилиться до соцiалiзму. Гiрше те, що його молочний брат цiкавиться нею i мае на Владека великий вплив.

За п’ять лiт вiн докладно вивчив Кузьмiнського. Помiтив у цього доброго i легковажного хлопця одну рису, що переважала над iншими, – честолюбнiсть. Вважав: цього досить.

Останнiм часом, пiсля статтi, комiсар особливо почав цiкавитися Кривдою. Бачив, що прийде час, коли цьому хлопцевi треба буде припинити рiст. Вагався: вже кинути йому першi колоди пiд ноги чи хай ще трохи… Щоб не було пiзно. Але нi, зараз не можна цього робити. Хай росте. Заздрiсть, та страшна i сильна помiчниця самого диявола, кине Владека просто в його обiйми i дасть йому грамотного й вiрного агента полiцii.

У цьому Костельнiцький був упевнений. А мати в унiверситетi свою людину, до того ж свого квартиранта, вихованця, нiколи не завадить. Владек стане його очима й вухами в цьому безпосередньо недоступному для полiцii вогнищi всiлякоi крамоли. Чей же недаром комiсар брав до себе на квартиру сина простого урядовця.

Залишилась одна перешкода: треба було якось iзолювати Владека вiд демократичного впливу його батька. Конче потрiбно.

Увiйшовши до кiмнати Владека, Костельнiцький помiтив, що юнак схвильований.

– Ви чимсь стурбованi? – запитав. – А я до вас з цiкавими новинами. Ви нiде не зустрiчалися зi своiм колегою вiд серця Кривдою?

Владек перелякано видивився на Костельнiцького. Що це вiн?

– З Антоном? Його вже давно нема у Львовi.

– Чому ви так думаете? Вiн увесь час у Львовi. Хiба ви до нього нiколи не заходили?

– Заходив давнiше. Господиня сказала, що вiн виiхав.

– Ха! Цiкаво, чи й зараз ви тiеi думки, що нема чеснiшоi людини вiд Кривди? Вiн весь час у Львовi. Займався полiтичною дiяльнiстю, а тепер переключився на наукову…

– Не може бути! – здивувався Владек, все бiльше хвилюючись. – Вiн би зайшов до мене…

– Нi, вiн не зайшов би до вас. – Костельнiцький примружив одне око. – Йому невигiдно пiдтримувати старi знайомства, тим бiльше з вами. Потихеньку друкуе статтi в газетах, а цими днями у «Вядомосьцях лiтерацкiх» з’явилася його грунтовна розвiдка… A-а, ви не читаете журналiв, мон шер! Розвiдка цiкава. Це не газетна стаття, а частина дисертацii. Постарайтесь прочитати. До речi, як з вашою дисертацiею?

– Нiяк, – спалахнув Владек. – Асистент може обiйтися без дисертацii.

– Безперечно, Мохнацький помре, i ви тодi будете в Кривди асистентом. Непоганi перспективи.

Владек схопився з мiсця мов ужалений. Це вже занадто! Що дiеться за його спиною? Згадав, як Мохнацький тицьнув йому якось Антонову статтю i сказав: «Ми знали Кривду i не мали поняття про нього», нiби дорiкнув: «Бачите, а ви не здатнi на таке». І взагалi поведiнка професора останнiм часом стала дивною. Ігноруе пропозицii, думки свого асистента, часто робить вигляд, що його не помiчае. А тепер, виявляеться, Кривда тут. Чому?

– Що ви хочете сказати? – з притиском звернувся до Костельнiцького.

– Та нiчого… Хiба те, що доктор – наукове звання, а асистент – тiльки адмiнiстративне.

– І що з того? Мого мiсця нiхто не займе.

– Як знати… Надрукуватись Кривдi в кракiвському журналi допомiг не хто iнший, як Мохнацький. Майте на увазi, що Кривда заручений з його донечкою, а ваш професор iх благ…

– Це брехня! – крикнув Владек i поступився назад до стiни. – Це ви… вигадали, щоб… – але не закiнчив, бо в холодних очах Костельнiцького засвiтилася злорадним вогником правда.

– Що?! – застогнав. – Що? То вiн…

– Цiлком слушно. Ваш здогад близький до iстини.

– Х-хам! – засичав Владек, його вродливе обличчя перекосила злоба. Його очi зустрiлись з переможним поглядом Костельнiцького.




IX


Кривда отямився вiд раптового й несподiваного щастя тiльки на другий день. Приплив гарячих почуттiв i щастя паралiзували його волю, все перевернулось догори дном, розметалося, збурилося у рожевому хаосi.

Прокинувшись другого дня, Антiн оглядiвся по своiй кiмнатi. На мить радiсть щезла, залишивши слiд гiркоти.

«Злиднi…»

Учора, не розмовляючи й не дивлячись одне на одного, повнi спiльного щастя, невiдомого, бурхливого, вони спiшили потiшити стривоженого Мохнацького.

Професор зустрiв iх дивно. Голос його тремтiв, вигляд був пригнiчений. Вiн фактично не втручаеться в iхню справу. Дае iм повну волю, його життя вже на схилi, вiн – порохня i тому не хоче ставати комусь на дорозi. Радить не поспiшати зi шлюбом. А коли нетерплячка, то – будь ласка. Кiмнати порожнi, хоч псiв ганяй. І, нарештi, бажае iм щастя, хоч не передбачае його в майбутньому.

Як зловiсне вiщування, як привид горя, пролунали слова професора молодiй щасливiй парi. Вони переглянулись i прочитали в очах одне одного те саме: тривогу перед життям.

Антiн хмарно глянув на Мохнацького.

– Добре бути вашим учнем, професоре. А бiльше… важко. З рiзного тiста ми злiпленi.

Професор стиснув в руках окуляри, якi весь час то надiвав, то знiмав з носа, i рогова оправа хруснула.

– До дябла… пробачте… зламались. Не говорiть дурниць, Кривда. Вам важко зрозумiти мене, батька. Я дуже поважаю вас… Я захоплений вашою працею i готовий вам допомагати, наражаючись разом з вами на неприемностi… Але… Юлечко, вийди, будь добра, ми поговоримо самi.

– Нi, татку. Говори, я буду слухати.

– Ти завжди була вперта… Отже… Що я хотiв сказати?… Я бачу ваше майбутне, Антосю… Ви йдете дуже хисткою дорогою. Я не знаю, чи ви доб’етесь свого. Повiримо, що так. Тiльки пам’ятайте: вас завжди матимуть на оцi, ви нiколи не будете вiльнi вiд ласкавоi опiки полiцii… А Юля… Вона одна в мене…

У вiкно стукотiли снiговi крупинки. Чому так рано почалась зима? Сутенiло. Нiхто не свiтив. Юля мовчала.

Антiн сказав:

– Я все зрозумiв. Нi з вами, нi з вашою дочкою нiколи менi не йти плече в плече. Я сам не знаю, як i з ким повинен iти в цьому життi…

Юля енергiйно скинула каракулеву шапочку, повернулась до Антона й поклала йому руки на плечi.

– Антосю, за цей час, що тебе не було, я багато передумала. Твоi слова при першiй зустрiчi примусили мене дивитися на свiт зовсiм iнакше. Я думала. Я не бачила життя, але… татку, вибач менi… не хочу я того життя, що всмiхаеться дочцi професора… Широкi знайомства, успiх на балах, вишуканi манери свiтськоi дами… Як це, мабуть, бридко! Мамуся наша була така проста, ти роботяга, татку. Чому я повинна жити твоею працею, а не шукати самоi себе в iншому свiтi? Я все витримаю… Все, якщо ти, Антосю, будеш таким завжди. Якщо не зламаешся.

Антiн дивився в ii темнi, вогкi вiд слiз очi i бачив у них себе, свое минуле й майбутне. Обое вони складали свое життя в одне, й нiщо на свiтi не могло розлучити цих двох людей з двома серцями й одною душею. Забувши про присутнiсть Мохнацького, Антiн узяв ii кучеряву голiвку в долонi й мiцно притис до своiх грудей.

Отямившись, вiдчув на своему плечi важку професорову руку. Схопив ii, волохату, жилаву.

– Батьку… – шептав i клявся самому собi: – Нiколи, нiколи не потягну Юлю за собою, якщо побачу, що не зможу дати iй щастя. Я так ii люблю!

– Гаразд, сину.

«Злиднi, – думав Антiн, дивлячись у стелю, – i хай iм бiс! Хiба можуть бути тепер для мене вiдчутнi злиднi? До роботи, колего, до роботи!»

Найближчi днi були суцiльною гарячкою, чимсь героiчним. За кiлька днiв безупинноi працi з-пiд пера вийшла розвiдка про топонiмiку Сiлезii.

Мохнацький прочитав ii i приклав зверху рукою, як печаткою.

– Тепер ваше iм’я стане вiдомим у Львовi, гарантую.

Вiн саме iхав до Кракова i мав змогу занести статтю до редакцii власноручно. Редактор спочатку не погоджувався прийняти, мовляв, це лiнгвiстична тема. Мохнацький змусив його прочитати. Стаття була прийнята без жодного слова.

– А ви б так i сказали, пане професоре, – хитрив редактор. – «Писав я, а це – мiй псевдонiм».

– Менi дуже приемно чути такий вiдгук про працю мого учня.

Незабаром стаття вийшла друком й сколихнула уми в наукових колах. Свiже слово в науцi! Галицький Траутман!

До Антона посипались запрошення, листи, запитання вiд лiнгвiстiв. Редакцiя «Квартальнiка iсторичнего» попросила написати для них статтю в iсторичному аспектi. Антiн отримав запрошення вiд Товариства iменi Шевченка на засiдання науковоi секцii.

Такого успiху Кривда не сподiвався. Через тиждень надiйшов пакет вiд Траутмана з Праги з цiнними матерiалами, а за два днi листоноша принiс листа з Кракiвськоi академii наук, в якому просили надiслати своi матерiали.

Мохнацького спокушала удача Кривди. Вiн наполегливо радив Антоновi поiхати до Кракова i влаштуватися там спiвробiтником академii. Але Антiн вiдкладав це на потiм. Йсму тепер здавалося, що вiн, подiбно до регулятора руху, може стати на широкiй вулицi, пiднести вгору прапорець i крикнути п’яним водiям: «Зупинiться! Там прiрва! Повертайте влiво!»

Антiн жив i тепер у тiснiй кiмнатi Мацiйовоi. Тут було краще працювати. Вiн перестав думати про себе, життя вже не належало йому. Половину вiддав працi, другу половину – Юлi. А вона щодня забiгала до нього – маленьке дiвчисько, чорнооке, кучеряве. Кидала кiлька слiв задоволенiй чужим щастям Мацiйовiй, рвучко вiдчиняла дверi й вiталася по-украiнськи:

– Добрий день, професоре!

Антiн схоплювався з-за столу, бiг iй назустрiч, брав на руки, як пiр’iнку, й обсипав поцiлунками.

– Втомився, бiдний…

– Ти мiй промiнчику!

Так називав ii, бо той лiтнiй промiнь, що будив його кожного ранку, прийшов тепер у гостi й поселився в його хатi ще задовго до весни.

– Ще трохи, ще трохи, – говорив iй, – а потiм – театри, кiно, забави, все-все, що захочеш!

Юлi не бажалось розваг. Вона не ревнувала Антона до працi. Терпляче просиджувала вечорами в його кiмнатi й не ображалась, що вiн, схилившись за столом, часто не чув ii притишеного шепоту: «Антось…»

Юля занедбала заняття з музики, вона стала нiби тiнню Антона, вiдгомоном його думок.

За вiкном пролiтали з густими снiжинками разом в сiрi безвiстi днi, за вiкном кружляли з метелицею в парi вечори.

Юля переписувала готовi до друку сторiнки… Тарабанила в шибки сива завiрюшна зима. Намiтала кучугури снiгу на вулицях, свистiла по завулках, реготала в димарях.

І враз сумнiв, як злодiй, вкрався знадвору й тихо примостився бiля Юлi.

Хiба це те, чого вона чекала вiд нього? Хiба батько ii не так само просидiв усе життя за паперами? А де ж хуртовина, а де ж завiрюха, боротьба справжня – де?…

– Антосю… Антосю!

Зiрвався з-за столика на ii тривожний шепiт. Що сталося? Очi, темнi глибокi очi, великi, розширенi зiницi, тремтять уста, щоки горять, груди пiдносяться вiд стримуваного хвилювання.

– Ходiмо, ходiмо кудись. Тiсно, Антосю…

Схопив ii за руки.

– Заспокойся, люба. Ти нудишся… Але ж зрозумiй…

– Ах, не те, не те… Ти не розумiеш, Антосю.

Антiн справдi наче не розумiв ii. Все почало якось збиватися з щоденних рейок. Юля допомагала йому. Старанно переписувала рукопис рiвним почерком, тiльки iнколи зупинялася й, опустивши ручку, хвилинами нерухомо дивилася у вiкно. Потiм вставала, з хрускотом ламала пальцi й швидко вдягалася.

«Не любить», – темнiло в очах Антона вiд страшноi думки, але Юля вiдгадувала ii. Бурхливо поривалась до нього, цiлувала, i вiн вiдчував тодi: любов, пристрасть, ii натура не вмiщуються в цiй тiснiй кiмнатi i знемагають, i кличуть кудись на простiр, на волю.

Юля вривалася в Антонову кiмнату, як весняний вихор. Рум’яна, запашна, рiшуча. Здавалось часом, що вона хоче розкидати, розмести, порвати стоси його паперiв, кинути за вiтром, як щось непотрiбне, схопити його за руки й бiгти, бiгти…

«Ти вiдкрив передi мною новий свiт i вiдразу закрив його», – говорило все в нiй: очi, руки, а стиснутi вуста стримували, здавалось, тi слова.

Антiн це вiдчув. Може, тому ще з бiльшою, майже нелюдською наполегливiстю працював над матерiалами. Закiнчить, випустить у свiт, i вона тодi зрозумiе мету його зусиль.

Робота посувалася швидко. Професор уважно перечитував написане, виправляв, доповнював. Перша частина працi «Вiд Вiсли до Одера» розпочалась полемiкою з Платнером про осiлiсть слов’ян на цiй територii. Професор Траутман допомiг розшифрувати назви струмкiв, озер – цей найглибший пласт топонiмiки, вiн же надiслав багато нового матерiалу.

Юля iнколи захоплювалася Антоновою працею. Якось вони обое, йдучи Руською, мiркували про особливостi сiлезького дiалекту. Юля щиро смiялася з окремих слов’янiзмiв у цьому дiалектi, як proschen, die Каsche – просити, каша. Особливо iй подобалося слово napetzen, що означало сидiти на печi. Як це кумедно!

Враз ii смiх перебили якiсь безладнi вигуки, шум i крик натовпу. Бiля магiстрату зупинилась колона демонстрантiв, лiс затиснених кулакiв тягнувся до вiкон президента мiста.

– Працi, працi!

– Стiй, Антосю, – зупинилася Юля, стискаючи його за лiкоть. – Про них ти говорив тодi менi?

– Про них…

– А чому… ти завжди так… так далеко вiд них? – тягнула його за руку й дивилася наiвним, нерозумiючим поглядом. – Хiба можна в кiмнатi допомогти iм?

– Ходiмо, Юлечко. Дома поговоримо, – вмовляв Антiн.

Але вона поривалась до демонстрантiв i не слухала його.

– Антосю… Якщо ти вже шукаеш справедливостi…

Дома Антiн намагався пояснити Юлi спокiйно, переконливо. Є рiзнi методи боротьби. Але не мiг витримати ii недовiрливого скептичного погляду.

– На твою думку, там боротьба, а тут – безкорисне нидiння в шпаргалах, так? Там праця, а тут бездiлля? – шпурнув на землю жмут списаних паперiв. – Виходить, я нероба, трутень? Виходить… Та, може, я роблю справу, варту сотень демонстрацiй!

Притихла, злякана, розгублена. Припала до його грудей, прошепотiла:

– Пробач… Можливо, я не розумiю… Я… я нiчого ще не розумiю, пробач.

Цього ж вечора несподiвано для обох з’явився на порозi Владек. Зайнятi розмовою, вони не чули, як Мацiйова впускала когось у дiм. Його поява i обличчя, скривлене нещирою усмiшкою, збентежили Антона. Юля залишилась холодно-спокiйною.

– Добрий вечiр, панство. Гратулюю, гратулюю. Можна гратулювати, правда? Де ж обручка? – Вiн оглядав пальцi Юлi, вiтаючись за руку. – А ти, старий колего, сидиш у Львовi i нi мур-мур. Не сподiвався вiд тебе. Ха-ха! Коли ж весiлля справляли?

– Ми ще не вiнчались, Владеку, – звiльнив руку Антiн. – А що не заходив… Маеш рацiю. Проте сам бачиш… Я винен, напевно, але й ти… Та що вже зараз говорити…

– Очевидно. Про тебе гомонять газети, тобою цiкавляться науковцi, а слава – це така рiч… Вона заманюе до героiв дня роззяв i вiддаляе друзiв. – Владек перехилився на спинку крiсла. – Що, дисертацiю пишемо?

– Змiни тон, Владеку, – похмуро вiдповiв Антiн, дивлячись у попiльничку з недопалками. – Я розумiю, що все не так, як треба, але чи не ти перший вiдсахнувся од мене, ще давно, дуже давно…

– Я приходив до тебе, колего, а ти замикався.

– Менi хотiлось би, щоб ти зрозумiв мене. Тодi, в серпнi, я побачив вас обох у садочку. І менi було боляче… Я… я просто не мiг сам iз собою впоратись. Тому й не мiг зустрiчатися…

– О, так! Дiвоча спiдничка не таких ще друзiв роз’еднувала. Чи не так, панно Мохнацька?

Юля повернулась до Антона:

– Антоне, ти завтра прийдеш?

– Мабуть, нi, Юлю. Менi завтра треба зайти до видавництва Губриновичiв. Я там довго затримаюся.

– Ти ж казав, що в «Бiблiотецi славiстичнiй»?

– Недавно передумали з професором.

– То я ввечерi прийду. Не проводь, до трамвая добiжу сама.

І не удостоiвши Владека навiть поглядом, Юля вийшла з кiмнати.

Владек стиснув губи. Хвилину панувала прикра мовчанка.

– Пiду i я додому, – пiдвiвсь Владек. – Я довiдався, що ти у Львовi, i прийшов…

Антiн поклав руку на плече Владековi.

– Скажи по правдi: ти любив ii?

– Нi. Захопився, так собi, – струснув Владек Антонову руку з плеча.

– А я не уявляю собi життя без неi. Чи не викреслити нам з наших вiдносин оце непорозумiння?

– Я викреслив з пам’ятi все разом з тобою, Антоне! Маю надiю, що вона те саме зробить колись.

– Не знаю, що ти маеш на увазi.

– Нiчого, я тiльки одне хочу тобi сказати: пригадай руiни в Коломиi i себе в той час. А тепер подумай, чим платиш i чим збираешся платити. Та тiльки знай: я зубами триматимуся свого мiсця i, якщо буде потреба, тебе не пожалiю.

– Абсолютно не розумiю, що ти маеш на увазi.

– Бачу, що останнiм часом ти ще навчився прикидатися дурником. Я не стану тобi пояснювати. Зрештою, я не прийшов налагоджувати нашi вiдносини. І не треба. Я радий, що можу тебе викреслити зi списку знайомих. Так-так! – Владек з погордою дивився на Антона. – І це я хотiв тобi сьогоднi сказати! Костельнiцький мае рацiю, коли говорить, що хамська кров нiколи не стане благородною в хлопських жилах!

Антiн пiдступив до Владека.

– Я повинен за це дати тобi ляпаса… – прошепотiв. – Та Мацiйову жаль турбувати твоiм криком. Забирайся геть з кiмнати!

Цього Владек не сподiвався. Такоi образи не чекав.

– Що?! То я тобi ще на кiнець скажу, що ти е братом…

– Геть! – закричав Антiн i виштовхнув Кузьмiнського за дверi.



Посинiлий вiд злоби, Владек сiпнув дверi кiмнати Костельнiцького. Комiсар полiцii зовсiм спокiйно, немов знав наперед, що Владек саме так зайде до нього, зняв окуляри й пiдвiвся з-за столу, закриваючи папку зi справами.

– Якi новини, Владеку?

– Хам… Хам! Вигнав мене з хати… Ну, цього я вже йому нiколи не прощу. Вiн завтра поспiшае у видавництво зi своею книжкою. Я довiдався. Вiн видасть ii тодi, як рак на дубi свисне. Я йому пiдстелю дорiжку до вершин науки! Я йому пiдстелю…

Владек задихався вiд лютi. В нього, в Антона, сидiла Юля, як у себе вдома. Та сама, руки якоi вiн колись стискав у своiх, та сама, яку боявся навiть обняти, тепер у нього в хатi, вночi.

З якою погордою обминула вона його i вийшла з кiмнати! А вiн пише дисертацiю i друкуе окремi роздiли. О, вiн ii не захистить!

– Кажете, у видавництво збирався? Цiкаво… І що ви можете йому зробити? – iронiчно глянув Костельнiцький. – Вiн ерудит, його iм’я так швидко стае вiдомим, що через мiсяць йому будуть пропонувати кафедру. Чи, може, ви ввiрветесь до видавництва, як тепер до мене в кiмнату, i також будете там кричати?

– О, я знаю про такi речi, що його не те що скомпрометують, а з болотом змiшають!

– А саме?

– Його сестра – повiя, а тепер сидить у в’язницi!

Костельнiцький недовiрливо поглянув на Владека.

– Звiдки у вас такi вiдомостi?

– Я сам… – i Владек затявся, знiяковiв, помiтивши глузливiсть в очах Костельнiцького.

– Виходить, ви знали ii? Давно?

– Вiд лiта, – охолонув Владек. – Це випадково, у мене нiчого з нею не було. А недавно бачив ii у Львовi. Вона чiплялася до перехожих, вдарила полiцая, i ii, напевне, арештували. Антiн не знае нiчого. Вiн думае, що його сестра померла ще маленькою.

– Все це зрозумiло, Владеку. Тiльки послухайте, що я скажу. Те, що ви тримали таемницю до слушного часу, нi на що не згодиться. Ви ранiше себе скомпрометуете, нiж його. Вона до вас чiплялася, чи не так? Тому мовчiть. Анонiмками теж не раджу гратися. Хе… Ви знаете, у мене е iнший план… І я вам готовий допомогти.

Владек насторожився.

– Слухай, Владеку, – Костельнiцький перейшов на фамiльярний тон. – Поглянь, з ласки своеi, на цей документ. Я гадаю, що тобi треба його заповнити.

Владек прочитав напис i здригнувся, як вiд дотику до чогось бридкого.

– Що скажеш на це, Владзю?

– Агентом полiцii? Я?

– Ти. Так, ти! – Хижi очi свердлили Владека. – А що тут такого? Ти ж – поляк. У нас з тобою одна дорога. І нею ти пiдеш далеко. Ми допоможемо! Ти швидко забудеш асистентський столик, для тебе вiдкриються дверi мiнiстерства, там займеш високу посаду. Перед тобою будуть гнутися в пояс швейцари, пiд твоiми дверима сотнi людей чекатимуть днями, тижнями i благальними очима будуть просити розпорядитися iхньою долею. Своею рукою пiдписуватимеш циркуляри, а твiй Мохнацький виконуватиме iх буква в букву. Це не фантазiя, добродiю. Реальнiсть чистоi води! До нас, жандармiв, часто ставляться з погордою, але на високi пости рекомендуемо i висуваемо ми. А тобi пощастило: ти ж залишишся вченим, i нiхто не знатиме про твоi зв’язки з полiцiею. А коли нi, – Костельнiцький понизив голос, – то цей хлоп виштовхне тебе за дверi кафедри, як сьогоднi зi своеi кiмнати. Бо в нього дисертацiя, наукове iм’я i тесть Мохнацький за спиною. Розумiеш?

– Розумiю… Але… – Владек затулив обличчя рукою, нiби вiд удару. Пригадався батько, Антiн, Мохнацький не як близькi знайомi – як суддi. Кожен з них плюнув би йому в обличчя.

– Нiяких «але»! Пиши! – зiгнувся Костельнiцький у вичiкувальнiй позi. – Ти ж поляк, патрiот ойчизни! Якi можуть бути вагання?

Владек тремтячою рукою пiд диктовку заповнював документи про згоду спiвробiтничати з полiцiею i виконувати всi ii доручення.

Костельнiцький вихопив у Владека аркуш, швидко склав його i замкнув у шухляду, немов боявся, що той роздумае i вiдбере. Задоволено потерши долонi, вiн пройшовся по кiмнатi й зупинивсь перед Кузьмiнським.

– Тепер слухайте. Перш за все, будемо робити те, що потрiбно безпосередньо для вас. Але тут ще одна рiч, органiзацiйного порядку. – Голос Костельнiцького звучав тепер iнакше. Вдавана усмiшка сповзла з його обличчя, як маска. Владек принишк. Перед ним стояв не господар його квартири, завжди ввiчливий, хоч i холодний, а повелитель, вiд якого вiн став цiлком залежний.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/roman-ivanichuk/kray-bitogo-shlyahu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Назви колишнiх львiвських ресторанiв.




2


Фiлософом називався той, хто закiнчив фiлософський факультет.




3


Випускники гiмназii або унiверситету.




4


Екзамен на атестат зрiлостi.




5


Той другий – селюк (польськ.).




6


Нацiонал-демократи. Члени фашистських органiзацiй панськоi Польщi.




7


Сiльська управа.




8


У вiдпустцi.




9


Географiчнi назви певноi територii.




10


Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання, нацiоналiстична партiя.




11


Установа соцiального забезпечення.




12


Вождi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения